Полтавці: спогади про Афганістан

0

«І увага, і розуміння, і пошана — є, але це все не моє. Моє – щоб рідне щось було, а рідного нема», — так говорить про свого загиблого сина Наталія Коротун. «З Афганістану повернулися усі. Хто в цинкових трунах, хто інвалідом», — розповідає Віктор Гордієнко, військовослужбовець, який бачив війну зсередини.

Полтавці: Спогади про Афганістан

Полтавці: спогади про Афганістан

Війна в Афганістані викликає багато дискусій і нарікань, але в ті часи, за словами Наталії Коротун, наказ був наказом.

— Тоді якщо сказали йти воювати – то йдеш, наказали летіти в Афганістан – летиш. Це зараз можна це питання вирішити.

Жінка живе зараз одна, Афганістан забрав її 18-річного сина, а в минулому році не стало чоловіка.

Згадку про сина облаштували на стіні будинку. Кожного року до неї приходять хлопці, які пройшли Афган. Їм зараз вже за 50.

— Це перша така дошка в Полтаві. Тут поряд була піонерська кімната і діти продавали свої вироби, продавали випічку біля Алмазного клубу, вони назбирали гроші і принесли мені, як допомогу. Через деякий час там з’явилася дошка. 5 років назад, Іван Петренко, голова афганської організації, запропонував зробити малюнок на порожній стіні в афганській тематиці (див. відео –ред.).

Згодом, у 2017 році на території зробили сходи.

— Там довго не було дороги, а потім зробили асфальт, тротуар. Зараз ідуть люди з автовокзалу і хто отак приїде, проходить сюди, одразу призупиняється і дивиться. Малюнок цей робив полтавський художник Діма Білокінь. Він дуже боявся, що люди, які живуть на першому поверсі, захочуть утеплити квартиру. Питав «А тоді що робити?», але ми дізналися у них, то сказали, що поки утепляти не будуть.

Наталія Коротун, мати загиблого Сергія

Наталія Коротун, мати загиблого Сергія

Сергія Коротуна забрали на службу у 18 років.

— У червні місяці забрали в армію, а в липні він вже був у Білорусії, звідти десантний батальйон перекинули в Кабул і 5 липня він вже був там. І ото з 5 липня по 26 вересня всього там пробув.

Він був у батька, спокійний, виважений, але дуже любив політику.

— Збереглася навіть ціла підшивка цих газет, дуже любив ще історію і географію. А тоді вже як подорослішав їздив у Курган, потім пішов вчитися на пеленгувальника, у льотній частині. Писав мені, що «мама, я йду тільки туди, мені це подобається і я там буду». А потім, як так вийшло, що він пішов у десантники, і як він попав у той Афган. І тоді ж вже був такий наказ, що одну дитину в батьків не брати, мабуть, він сам, виступив в перших рядах і сам пішов. Я тільки так думаю.

Сергій потрапив у Кабул – аеродром, де сідали літаки командирів. Згодом від того місця нічого не залишилося

— Дуже скоро там усе розбомбили. Зрівняли з землею. І тоді коли приїхав капітан із Москви, то він сказав, що там ніхто живий не залишився. Він попав у саме страшне гирло, і ото не писав нічого, не встиг, мабуть. Ми 10 років його чекали, вірили, що він обізветься.

Про увагу влади і людей:

— Я працюю з АТОвцями, об’єдналися з ними. Мені дуже запав один випадок у серце. Батько хлопця, який загинув в АТО, був у нас в кабінеті і зав’язалася розмова. Я кажу: «Чому так? Діти загинули і в тебе, і в мене». Він до мене обертається і каже «Твій син був окупантом, а мій захищав Батьківщину». І це до цього часу мене не покидає, ну як мій син в 18 років, окупант. Привезли цинкову труну і виплатили 3,600 гривень за 4 місяці – оце тобі і весь окупант.

Віктор Гордієнко, пройшов Афганістан

Віктор Гордієнко, пройшов Афганістан

Віктор Гордієнко, воював в Афганістані, отримав 3 поранення, десяток контузій, зараз у нього ІІ постійна група інвалідності.

Як опинився в Афганістані?

Потрапив я до Афганістану, як всі. У свій час закінчив вище військове училище, потім Бричмуллійську розвідувальну диверсійну школу і по направленню попав в Афганістан. 15 травня 1981 року. Тоді мені було 22 роки. Служив я в Афганістані командиром підрозділу «Орел» — підрозділ спецназу, головного розвідувального управління. В народі нас назвали «полювальниками на каравани».

Віктор Гордієнко пробув в Афганістані без 4 місяців – 3 роки. Півроку проходив обкатку в частині міста Газні, звикав до клімату, до взаємовідносин між військовослужбовцями. Потім був направлений в Кабул для перекодування назад в Бричмуллу:

— Там я отримав особистий склад групи і потім мене знову перевели в Афганістан. І з цього моменту почали полювати на каравани.

Що було найскладніше?

— По службі тяжко, чи ні можна сказати, коли служиш на великій землі, тобто в Союзі, а там простого нічого не було. Навіть обрати момент, коли брати караван, коли ні. Багато хто каже, що легше на них полювати вночі, але це може робити лише самогубець. Вночі група переміщується, а сам караван береться вдень. Треба вибрати тактику, як поводити себе з групою. Бо каравани були від різних хазяїнів, тому кожна його охорона діяла по-своєму.

Афганістан захоплення каравану

Афганістан захоплення каравану

Чому не можна захопити караван уночі?

— Тому що Афганістан — гірська країна і одразу було б визначено місце бою. Моя група і на 2 кілометри б не відійшла від бою. Адже в афганців негласна система сповіщення працювала дуже добре. Та й вночі звук вистрілу чути гучніше, ніж вдень, бо повітря розряджене.

Як проходила післявоєнна адаптація?

— Знаєте, як кажуть, якщо людина побула на війні – вона все одно інвалід. Я переніс більш менш нормально, хтось тяжко, а можливо, комусь ще легше було. Дивлячись, кому там що дісталось. Я навіть особливо над цим якось і не задумувався, що було легше, що важче. По-перше, це перехід з одного клімату в інший – це фізична адаптація, а по-друге, моральна – звикаєш до інших взаємовідносин між людьми. Відносини між людьми там і тут – це дві великі різниці. Щоб зрозуміти, чим вони відрізняються, треба побувати там. Там усе більш дружньо, у своїй групі я був впевнений на всі 100%. У мене постійний штат був 23 людини + один додатковий радист і перекладач.

Повернулися усі?

— Повернулися всі. Хто в цинкових гробах, хто інвалідом. У мене трохи більше, ніж за 2,5 роки приблизно 450 людей пішло в цинку.

Пільги для афганців та погляд на сучасні події:

Пільги – це не тільки в мене, це у всіх афганців таке. Нема ніякої гарантії, що вона збережеться через рік чи два. Сказати, що у нас все добре – значить збрехати. Людям не вистачає того, що керівництво у нас не працює. Економіка у нас стоїть. Люди перестали довіряти один одному, ставитися один до одного як нормальні сусіди.

Спогади полтавців про Афган дивіться також у відео Трибуни:

Довідка: Війна в Афганістані — розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна. За офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10 % з числа тодішнього населення країни.

Через радянсько-афганську війну пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.

15 января 2019
14 января 2019