Віталій Безрукавий
5 записи

Ніколи знову

1

Весь час свого існування український народ вів боротьбу. З панами, будучи в кріпацтві, з місцевими та прийдешніми можновладцями, як зі східними завойовниками, так і західними. Опісля кожної сутички залишався лиш попіл. І сил було вдосталь тільки, щоб відродитися. Весь розвиток, весь потенціал втрачався ще в зародку.

Ніколи знову

Ніколи знову

Бути в центрі Європи – це або бути хабом з’єднання культур та ідей, або полем битви для режимів та порядків. Розміщуючись на лінії розлому, кожне зміщення двох протиборчих платформ створює руйнівні пошкодження. І замість капітальної розбудови власних земель, ми лише косметично маскуємо тріщини.

Що було б з нами, якби ми б пам’ятали провини всіх наших винуватців злодіянь – кримських татар, литовців, поляків, німців. Хіба несуть відповідальність сучасні покоління за гріхи своїх предків.

Не буває поганих країн і народів, є лише погані правителі. І в історію увійшли представниками світового зла – нацизму та фашизму, Гітлер і Муссоліні, але ніяк не німці та італійці. Так і в майбутньому ми будемо згадувати наш час, як період рашизму та Путіна, але не як росіян.

Не потрібно дивуватися, чому люди з пеленою на очах не бачать зло, що керує ними. І не потрібно давати порад, як зняти цю пелену, чи самотужки шукати шлях для виходу. Потрібно взяти сліпого за руку  та йти разом, особливо коли й у самого то, очі зовсім недавно відкрилися.

Ніколи знову

Ніколи знову

Всі тирани, всі режими не вічні, тому нам потрібно думати, що не зараз робити, а що будемо робити після. Ми маємо думати, не як вести з ними війну, а як ми почнемо з ними відновлювати взаємопорозуміння, коли вона закінчиться. Не як нам жити разом з ними, а як нашим дітям жити разом з їхніми дітьми. Це бажання створити надію на мир для наших майбутніх поколінь.

Ніколи ми не будемо межувати на сході з кимось іншим окрім РФ, або похідних держав. Завжди росіяни будуть нашими сусідами. У нас немає вибору, окрім як пошуку моделі співіснування після падіння путінізму.

Ми вибрали своєю дорогою шлях на Захід, і вже почали робити перші кроки. Але як далеко ми зможемо дійти, постійно озираючись в очікуванні удару в спину. Досить жити в страху, який не лише паралізує наше теперішнє, а й закладає у підсвідомість руйнівні важелі майбутнього. Ненависть згубна, і не важливо вона направлена на друга чи ворога, першим чи у відповідь. І не меншим випробуванням, окрім фізичного – вистояти під натиском ворога, є духовне – зберегти свою людяність від впливу гніву і ненависті.

Звичайно, будь-якій владі вигідно мати зовнішнього ворога, а всі свої помилки звалювати на диверсантів та шпигунів. І електорат радше піде голосувати проти, ніж за: проти війни, проти агресора, ніж за свободи та права.

Тільки генерали бажали би вічної війни, лише б постійно присилай їм підкріплення. А кожна звичайна людина хотіла б душевного спокою, який втрачаємо через невідомість кожного “завтра”. А без спокою людина ніколи не буде вільною та щасливою. Як можна думати про верхні щаблі піраміди Маслоу, коли наша увага сконцентрована на нижніх: безпека, стабільність, впевненість. Тому всі ми прагнемо миру більше, ніж чогось іншого.

Але якою має бути перемога: коли пролунає останній постріл, чи коли буде звільнена окупована територія? Але хіба є здобутком, що ми повернули те, що і так було наше, або перестали отримувати звістки про втрати та поранення з фронту. Відсутність негативних відомостей – не є позитивом.

Нашою перемогою може стати лише щира віра в те, що таке більше ніколи не повториться. Що всі віддані життя, зруйновані долі стали запорукою впевненості для наших нащадків. Що саме за нашого життя випала ця важко доля відстояти незалежність, і ніколи знову це не повториться.

Коментувати

1 Коментар
Аннушка
• 14:39 | 04 жовтня 2017

Гарні думки!)

Відповіcти
22 листопада 2017