Роман Повзик
8 записи

Аби тільки не звикнути

3

Наскільки нечуйність до болю інших може розвинутися в нас самих? І чи взагалі є цьому всьому межа?

В селі, куди я раніше приїздив до своїх дідуся з бабусею, колись жила одна дивна родина. Це були дві сестри — старша і менша. Під час Другої світової старша привела (чи їй допомогли принести) додому пораненого солдата з Червоної армії. Не знаю, наскільки сильно він був поранений, але молодша, побачивши його, збожеволіла. Всю решту життя, аж до смертей обох, старша сестра піклувалася за меншою, навіть не влаштувавши своє сімейне життя.

В цій історії з минулого видно, наскільки психіка людей була несприйнятлива до потрясінь. Тепер же, якби її мозок стикався з тою кількістю негативної і навіть жахливої інформації, скільки випадає на середньостатистичного українця щодня, чи повторилося б її божевілля? Історія не знає слова «якби», але я гадаю, що ні.

«В цій історії з минулого видно, наскільки психіка людей була несприйнятлива до потрясінь».

Півтора роки тому, будучи в Івано-Франківську, письменник Тарас Прохасько запитав мене й криворізьку колегу Ірину, чи відчуваємо ми війну у рідних містах. Це питання і досі інколи вискакує в моїй голові і я не можу твердо на нього відповісти. Потім ми говорили про те, наскільки ми звикаємо до жертв. На той час, липень 2014-ого, загиблих військових уже переставали називати за іменами, лічивши кількості. Згадується страшенно банальний, але від того не менш правдивий вислів Сталіна про смерть одної людини як трагедію і мільйонів як статистику.

Ця війна поглинула тисячі людей, які за рідкісним виключенням, частіше за виокремленням земляків, залишаться для нас просто цифрами. І це дійсно страшно. Ми звикли до жертв. У січні 2014-ого, коли в топах новинних ресурсів з’явилася фотографія Сергія Нігояна, мені важко вірилося, що хтось може загинути під час мирного протесту. Тепер жертв рідко показують в топах новин. Згадки про них з’являються лише в новинних стрічках медіа в якості цифр — «5 чоловік загинуло», «шестеро людей…», «троє…».

«Ця війна поглинула тисячі людей, які за рідкісним виключенням, частіше за виокремленням земляків, залишаться для нас просто цифрами».

І я не знаю, добре це чи погано, що ми звикли до смертей. Це може врятувати нас від божевілля, яке спіткало бідну молодшу сестру з села в Гадяцькому районі. Але разом з тим, ми щось втрачаємо. Людяність? Співчуття? Те, що і робить нас людиною, даючи можливість носити це звання?

«Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять… і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу… і почув в роті приємний солодкий смак… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров». Ці рядки Михайло Коцюбинський написав 107 років тому. Менше, ніж через 5 років після цього і він приєднався до тих дванадцятьох. І, напевно, частина читачів, прочитавши новину про його загибель, просто перегорнули газету далі — на афішу, поради господині чи що там було в газетах 1913 року.

Ми не маємо звикати до жахів, які бачимо з новин. Ми не повинні байдужіти до чужих смертей, болю і мук — колись така смерть спіткає і Тебе, читачу. Нас не те відрізняє від тварин, що ми можемо місяцями батрачити на непотрібні нам ґаджети, напиватися до нестями чи вважати себе вершиною еволюції. Нас якраз і має відрізняти наша повага до загиблих за наші життя, вшанування їх пам’яті, хоча б на рівні земляцтва.

«Ми не маємо звикати до жахів, які бачимо з новин».

Рано чи пізно ця війна закінчиться. Всі війни колись закінчуються, інакше з’їдять ресурси обох суперників. А ці ресурси — люди, гроші і віра — мають здатність вичерпуватися.

І чи повернемося ми до свого колишнього больового порогу, до тієї точки вразливості, яку мали раніше? Не знаю. Але думати про це потрібно вже зараз. Вже сьогодні.

Коментувати

3 Коментарів
Fomalgaut
• 12:15 | 20 січня 2016

Так, інколи замислюєшся над тим, наскільки ми звикли до жертв і смертей і вже сприймаємо це просто як статистику – і стає реально страшно! Але найстрашніше навіть не це – а жорстокість і бездушність дітей, підлітків. В мене кума у Харкові працює вчителькою у школі, у її класі у хлопчика померла мама(10 чи 11 клас) – однокласники – нуль на фазу – ні співчуття, ні розуміння. Вчителі – в шоці, як так можна, така байдужість! Оце найстрашніше. Діти за гаджетами втрачають людяність…

Відповіcти
Цукерберг
• 09:29 | 12 січня 2016

Уверен, что первым перестал слушать имена Петр Алексеич. Потому и думайте.

Відповіcти
Цукерберг
• 09:27 | 12 січня 2016

Хорошо сказал. Но не все забывают и шатают статистику. Родные не поймут такого отношения, они своих героев будут помнить всегда и тем самым противопоставляет себя тем, кто воспринимает это как должное.

Відповіcти