Один крок до щастя

Поліна Нехайчук
12:03 | 26 березня 2019
8

Одного ранку вона покинулась і вирішила стати щасливішою.

Сьогодні — не звична сіра вівсянка на воді, а брускети з хумусом та авокадо і кава, яку зварила в джезві, що її подарувала Оксана. А ще вона, тільки-но прокинувшись, випила склянку теплої води, вмилась і зробила зарядку. Потім вже згаданий сніданок і прохолодний душ, що освіжив і тіло, і думки.

«Сьогодні ввечері розставлю всі крапки…» — подумала рішуче, вийшовши з душу.

Шафа. Сірі «свитки». Щоденний одяг. П’ять гольфів відтінків від сірого до чорного. Сарафан-футляр в клітинку. Чорні закриті «човники» без натяку на підбори. Ще кілька сірих кардиганів, спідниць довжиною «по п’яти» і костюм-трійка зелено-болотного кольору. «Це все не те… Від сьогодні це не актуально для мене».

На цій думці вона хряпнула дверцятами шафи, від чого ті зарипіли і перекосились, немов сперечаючись.

Дівчина полізла під диван. Там, у коробці з-під системного блоку, лежали її небуденні речі. Добре що подруга рік не в місті, бо вона б її просто замучила питаннями і наріканнями на її стиль. Оля виклала все з коробки на ліжко. «Чимала купа! Прямо набір одягу для відпустки!» — подумала між іншим.

А тим часом руки самі потягнулися до дечого з купи.

Біла в чорні сердечка напівпрозора туніка і темно-сині облягаючі брюки. Те що треба. Там же, під диваном, у чорній матовій коробці були чорні босоніжки на 10-сантиметровому підборі, із золотими вставками на пряжках.

Мініатюрний браслет, маленькі сережки з перлами….

Сьогодні вона не вирівнювала свої кучері і не збирала їх у хвіст. Розпустила і скуйовдила, немов ще дужче підкрутила.

Червона помада. Туш. Кілька крапель «Victoria’s Secret».

«Сховаю поки очі за окулярами, а то декого може аж дуже приголомшити мій вигляд» — подумала і, посміхаючись у дзеркало, взяла окуляри.

Сумка. Сьогодні — цей маленький клатч. Ніяких величезних торбин, які зазвичай носила, куди могла покласти і хлібинку, і моркву чи огірок, які купувала на вечерю додому. Тільки найнеобхідніше: телефон, блокнот, ручка, мініпарфум, помада, дзеркало.

«І ще: ніякого трамваю», — подумала згодом і натиснула «замовити авто» у додатку.

Поки спустилась зі свого улюбленого 7-го поверху, таксі вже чекало під під’їздом. Чорна «Ауді». Сіла позаду. Поспіхом назвала адресу офісу.

Поки їхали, зробила задумливе фото, на якому дивилась у вікно. Завантажити. Видалити. Видалити. Видалити… Друзів — 0. Статус — «самотня». Сторінку приховано.

– Сто двадцять, — мовив водій, зупинившись біля синьої будівлі на двадцять поверхів. Оля простягла гроші і вийшла.

Кілька хвилин — Оля в ліфті. На диво одна. «Дивно», — подумала і глянула на екран телефону.

7.30. «Так ось у чому справа…»

В офісі, де працювала Оля, «прийнято» прибігати на роботу за секунди до початку робочого дня. А він починається тут о 9.

Чому так? Бо 99,9% офісу — дівчата. Середній вік — 22 роки. І з них лише 3% заміжніх. Життя вирує. І між іншим доводиться ходити на роботу. І на щось змушувати життя вирувати…

Оля — одна з небагатьох дівчат 22+. Їй 26. Вона до сьогодні зараховувала себе до заміжніх.

Її горе-залицяльник, якого вона називала чоловіком, працює охоронцем у супермаркеті. День, ніч, 48. І з тих 48 якісь 24 раз чи два на місяць він бував у неї. Коли отримував зарплату — майже не ходив. Полюбляв заглянути у пляшку. Але часом він, бувало, місяцями приходив до неї, і їй ще більше здавалося, що вона заміжня. Навіть квіти приносив. Потім став напиватися у неї, завжди перебирав. Вона щоразу прибрала за ним. І щоразу подумки казала, що вижене. А потім просто забувала…

Цього разу він вже загримів у наркодиспансер. Вчора вона його навідала.

Глянула у вічі і не побачила в них себе… Вона побачила пляшку. Вчора виповнилось 6 років їхнім, з дозволу сказати, стосункам.

А сьогодні вона вирішила бути щасливою…

– Красне, ану стій! — гукнув охоронець на рецепції 8 поверху, що поруч з дверима у їхній офіс.

– Покажіть-но посвідчення-перепустку.

– Олег, ти що, мене не впізнав? — посміхнулась Оля і зняла окуляри.

– Олька, ти що. Це ти? — очі Олега стали округлими. — Що це з тобою?

– Щастя ловитиму… — сказала вона і зникла за дверима.

Пройшла на своє місце. Ввімкнула комп’ютер, оглянула стіл. Чашка з котиком, кольорові стікери, купа непотребу серед ручок і олівців. 5 кактусів. Фото брата з його родиною у рамці. Двоє його дітей — хрещеники Олі.

«Так, що це за жах. Я навіть думала, що це круто…»

Чашка, рамка (фото зняла і поклала у клатч), кактуси, хлам зі склянки з ручками й олівцями… Все у смітник.

«В обідню перерву куплю нову чашку і квітку».

Оля поринула у роботу, хоч і рано ще було. Так тихо і затишно, що аж захотілось попрацювати. Вона доробила один договір, розібрала електронку.

Ось і 9.00. Дівчата вже повскакували. Оля їх і не почула. Це вона про тих, що вилітають завжди за хвилину-другу до початку робочого часу.

Забула сказати, що вона спілкувалась з усіх них лише з Кариною, стіл якої був поруч зі столом Олі. Але сьогодні її не буде, бо відпросилась, щоб сходити до стоматолога. Інші дівчата лиш кидали косі погляди на Олю, не впізнаючи в ній тієї сірої Оленьки, яку звикли бачити.

Олі не звикати, бо так зазвичай вони  їх і кидали, але для того, аби посміятися з її сірості. Сьогодні ж вони явно були в шоці і навіть задоволені нею. Хоч півдня не могли зрозуміти, що за панянка сидить за Олькиним столом.

Обідня перерва. Оля вирушила в торговий центр через дорогу. Прогулялась, пообідала салатом з руколою, купила білу маленьку чашку для кави замість великої з котами. І фіалку.

Коли вже йшла до офісу, зупинилась на світлофорі на перехресті і чекала зеленого світла. Ось нарешті і воно. За звичкою глянула вліво, потім вправо і вирушила. Секундою раніше на зебру вийшла жінка років 45. Вона не глянула в жоден бік, адже йшла з двома сумками, які були явно важезні.

Раптом удар. Крик. Фіалка на асфальті. Чашка навпіл.

І тиша…

То була карета екстреної медичної допомоги. Хлопець з інсультом. Час ішов на хвилини….

– Дівчино, з вами все добре? Скажіть кілька слів?

– Де я? — спитала Оля у лікарки.

– У вас шок від побаченого, ви втратили свідомість. Щось болить?

– Ні, — відповіла Оля, поворушивши кінцівками. — Голова болить.

– Візьміть таблетку. Це все шок. Скоро минеться. Вам треба полежати. Ми викликали вашого колегу, який відвезе вас додому.

– Оленко, зірочко… — зашепотів поруч Денис. — Ходімо, я відвезу тебе.

Денис Юрійович — заступник директора їхньої фірми. Денис Петренко — однокласник Олі. Ще зі школи він за нею впадав. Було 8 дівчат у класі. Всі високі, ефектні, хоч і школярки тоді ще. А Денис все за «сірою» Олею (як її називали у класі) упадав: то додому проведе, то портфель піднесе.

А вона все мовчала і ні кроку вперед, ні кроку назад. На випускному він танцював тільки з нею. Навчився за роки закоханості милуватися її мовчанням і сором’язливістю. Наступного ранку вони розлучилися. Він поїхав навчатися до міста. Пообіцяв писати і приїхати на канікули. А вона вступила до коледжу в їхньому містечку.

Оля гарно вчилась, але в її багатодітній родині і мріяти годі було про університет. Але доля їй таки усміхнулась: коли вона вже закінчувала навчання, прийшов лист від тітки. Тітка Дарина, чи вірніше Дара, жила в Канаді вже років з 20, одружила всіх дітей і лишилась сама у великому будинку, який вже не сила тримати в належному порядку самостійно. Вона просила Олину матір прислати їй кого-небудь із дівчат на виховання і для допомоги. Наталка, отримавши листа від Дарини, зразу в сльози: «Як то віддати кровину в далеку країну?».

Степан, батько Олі, зауважив, що краще б відправити 6-річну Софію, адже їй буде легше звикнути до змін і вивчити мову, адже вона найменша і ходить з трьох років до англійського клубу для дошкільнят. Але мама Наталя так гірко заридала за найменшою дівчинкою, що вирішили, що Софію теж не відправляють. Ще у них в родині є Аля, яка вчиться у 7 класі, але вона таку істерику влаштувала, що її кандидатура відпала сама собою.

Більше дівчат у їхній родині з 6 дітей не було. Лишалась Оля. Випускниця коледжу. Бухгалтер. Їй 19. Вона знову має вирушати в доросле життя, то чому б не почати його закордоном? Так і вирішили. Оля полетіла в Канаду. Тітка Дара була не останньою людиною у Шарлоттауні, а тому влаштувала дівчину в одну з найкращих фірм, де Оля багато чому навчилася, маючи чудову практику у прекрасному колективі. Оля непогано знала мову, а тому досить добре почувалась на чужині. У вільний час від роботи Оля прибрала будинок у 120м2, ходила за покупками і готувала їжу. Так минуло два роки. І раптом тітка померла. Не зважаючи на все те, що робила племінниця, тітка не згадала Ольгу у заповіті. Будинок діти продали. Вони пропонували Ользі деяку суму, на яку вона могла б зняти квартиру на кілька місяців, але дівчина вирішила повернутись додому.

Вдома всі рідні дуже засмутилися. Поки Оля жила в Канаді, її старший брат Олег одружився і жив разом із дружиною і донечкою в їхньому домі. Оля все зрозуміла без слів. Крім того, вона вже хотіла нарешті пожити самостійно. Зняла квартиру. Далеченько від батьків, щоб не турбували її, знаючи, що вона не зможе відмовити у будь-якому проханні.

З роботою взагалі пощастило. Зайшла на сайт фірми, що займалась імпортом обладнання для заводів з виготовлення пакувальних матеріалів. Один дзвінок, співбесіда, і з її досвідом довго не думали. Взяли в бухгалтерський відділ, заступником начальника.

Рік спокою, рік благополуччя. Потім одного ранку зустріла знайомі очі.

– Денис… — прошепотіла, легенько торкнувшись чола.

– Оля? — здивувався і ніби розгубився Денис.

Він витяг її на каву. Довго розказував про себе. Це була розповідь про роботу і його кар’єрні зростання. Розказав, що не отримав жодного листа у відповідь.

– Ми переїхали відразу навесні після випуску. І твої листи йшли на стару адресу, а нам їх не передавали, — засмучено казала Оля.

Він стискав її руку, що трималася за чашку, і все боявся спитати про особисте.

– А я все так тебе і чекав… Я не одружений. Я досі тебе кохаю. А ти, мабуть, щаслива у шлюбі? — сказав, і на цій фразі хотів заплющити очі і вуха затулити.

Раптом посмішка:

– Я не заміжня.

Вона розказала про Канаду, про тітку Дару і дворічну еміграцію.

– А я сюди перейшов зі столичного філіалу. Мені запропонували посаду заступника.

І після цього він знову став хлопчиськом. Хлопчиськом-заступником. Він був суворим і вимогливим, але у перервах і після роботи ходив до Олиного столу або підловлював її у кафе, де вона обідала. Лишав квіти, цукерки.

А вона… Що вона? Як і в школі: ні кроку назад, ні кроку назустріч. Чому? Вона просто вбила собі в голову ще тоді, в школі, що не достойна щастя, такого чоловіка.

А потім з’явився цей жалюгідний охоронець. Вона потягнулась до нього, адже за її внутрішніми тарганами він — її доля. А Денис був поруч 5 днів на тиждень. Ну як був. Він все так же ловив її в кафе, частенько заходив спитати, як справи у бухгалтерії, оминаючи начальницю Оксану.

І зранку, у вільну хвилинку, Денис написав їй повідомлення:

«Заїду о 18.00. Будь готова. Кохаю тебе».

Саме тому, коли вона там знепритомніла, знайшовши її телефон, лікарка подзвонила саме Денисові. Оля попросила Дениса змінити замок у дверях. Чоловік радо допоміг. Потім випили чаю з м’ятою і він поїхав.

Оля щойно прилягла на ліжку, як відразу заснула.

«Оце так щастя, ще б крок — і це був би мій останній день».

  1. P. S. Не ховайся в сіру буденність, будь щаслива завжди. Не терпи. Не відкладай на потім. Всі мають право на щастя.
  2. P. P. S. А ще будьте обережні на дорозі. Навіть на пішохідному. Навіть на зелене світло. Не забувайте, що карета екстреної допомоги може їхати на будь-який сигнал світлофора, адже на кону завжди людське життя. І тут уже ми всі повинні їх пропускати: і пішоходи, і водії.
Поліна Нехайчук
12:03 | 26 березня 2019
8
Залишити відповідь
Коментувати

8 Коментарі

Та все добре, нікого не слухай

22:50 | 12 Квітня 2019
Іра
Відповіcти
0

Дуже захоплююча розповідь… Круто! 👍

22:49 | 12 Квітня 2019
Іра
Відповіcти
0

А це реальна історія?

19:37 | 26 Березня 2019
Ніка
Відповіcти
0

Один крок до щастя, або до не щастя. А чим же все закінчилося, вона такою і буде завжди?

19:16 | 26 Березня 2019
Аврора
Відповіcти
0

Очікувала зовсім іншого кінця ,а все повернуло в інший бік. Але висновок супер!!!Треба цим керуватися по життю,геть сіре і жити як останній день та бути уважними на дорозі.

18:54 | 26 Березня 2019
Рита
Відповіcти
0

Так, безпека перш за усе.

09:30 | 13 Квітня 2019
Поліна
0

Цікаво, але трішки заплутано.

14:15 | 26 Березня 2019
Оля
Відповіcти
0

Просто розповідь йде не послідовно, а в дещо зміненому порядку.

15:02 | 26 Березня 2019
Поліна
0

Останні новини:

Читайте також: