Крошик. Врятувати чи нашкодити?

Ми приїхали на дачу до батьків. Був квітень.

– У нас є дещо для вас! – вигукнула мама. – Зайчик! Ходімо! – мама схопила мене за руку і повела до будинку. Перед порогом стояло відро. Велике пластикове відро. А там… Маленький сірий клубочок.

– Він сидів під виноградом. Там, під кущем. Переляканий. Ми б і не побачили, аби не сусідський пес. Він гавкав і кидався туди. Мабуть, собака роздер його родичів. Недалеко валялись шматки шерсті і шкіри.

Я не могла оговтатись від почутого.

– Заберіть його собі. Ми б забрали, але ж Аліса, – благала мама.

Ми спробували погладити сіренького бідолаху. Зайченя знічувалось і притискало вуха до тулуба.

Кілька годин на дачі, і ось ми вже йдемо до машини з коробкою, в якій сидить малий боягуз.

Щойно заводимо двигун, заходжу в Інтернет. І мене охоплює жах.

«Якщо ви знайшли малого зайця, не чіпайте. Зайчихи лишають їх під кущами, у ярках, а потім повертаються і годують. Якщо ви його візьмете на руки, погладите, то малі втратять запах, за яким її знаходить та ідентифікує мати-зайчиха. Зайченя – це велика відповідальність. Якщо не готові – віднесіть його туди, де знайшли. Якщо ж уже взяли, погладили гарненько і потримали на руках – тепер не можна кидати на самоті, інакше тваринка загине».

Спершу я кажу чоловікові, що треба його повернути, адже він у нас не виживе. Мало не до сліз засмучено переповідаю зміст статті.

– Поль, він загине без допомоги. Зайчиха його вже не погодує, адже вона, мабуть, загинула, а трави він не їсть ще, – заспокоював коханий.

Читаю далі: «Якщо ви все ж вирішили допомогти, то запам’ятайте: ніякого звичайного коров’ячого молока. Молоко у зайчих дуже жирне, а тому зайченяті можна давати козине, а також більш-менш підійдуть вершки. Озбройтесь шприцом, а на перших порах навіть піпеткою. Годуйте двічі на день. У віці 2-3 тижні додавайте траву, гілки. Також зайченяті потрібен простір. Йому треба достатньо місця, щоб рухатись».

«Він такий гарнюній. Треба йому допомогти», – думала я.

Ми приїхали додому. Знайшли йому коробку, у якій тримали курчат. Намостили соломи, поклали пляшку з гарячою водою, щоб він міг вночі притулитись. Взялися годувати. Зайчик зціпив зуби і зовсім не їв.

– Це все через стрес, – сказав Рома. – Спробуємо завтра.

Ми занесли нового мешканця нашого господарства до пустого сараю.

Зранку Рома обімлів, не знайшовши сіренького малюка у коробці. Він вискочив через щілину і бігав по сараю з кутка в куток. Рома взявся годувати малечу, а той, зголоднілий, почав плямкати вершками зі шприца. І так двічі на день. Я більше тільки була присутня, а сама не годувала. Щоразу малий їв краще. Часом так хапався зубами за край шприца, що, здавалось, відкусить шмат своєї «соски».

Так минув тиждень. Ми годували свого вихованця двічі на день, в один і той же час. А ще масажували животик, щоб нормально перетравлювалась їжа. Одного разу чоловік затримався на роботі і попросив мене погодувати. Я довго не могла піймати Крошика (так я його назвала), а коли взяла врешті на руки, він почав пищати, вириватися і зовсім не хотів їсти.

Зрештою його погодував Рома, коли повернувся. Я жартувала, що він – «мамка Крошика». Крошик міг нервувати, якщо Рома одягав інший светр чи мав якийсь запах, незвичний для малого. З часом ми стали його випускати у вольєрчику, в клітці для птахів. Вдень він гуляв на свіжому повітрі, але лише тоді, коли нікого не було поруч, він активно бігав по клітці.

Ми все чекали, коли Крошик почне їсти траву, щоб відвезти в ліс, що біля дачі. А він все байдуже гуляв по траві. І ось одного разу він надкусив соковиту колючку у клітці. Радості нашій не було меж! Потім з колючки лишились самі «дубці», і в хід пішла конюшина. Але ми ще підгодовували вершками, а на вихідних зібрались відвозити. Трошки пофоткали нашу красуню (вона підросла і ми визначили, що то дівчинка) і повезли на волю.

Коли ми її випустили, то вона кілька хвилин сиділа на місці. Мені було дуже тяжко розлучатися з Крошкою. Прямо сльози блищали в очах. Але я розуміла, що інакше вона загине. І тут вона побігла в гущу дерев. Все. Свобода.

Після цього випадку ми часто згадуємо Крошку. Сподіваємось, що вона стала мамою і досі стрибає десь у лісі.

…Минулого тижня у школі я почула, що діти обговорюють на перерві: «А в нас кролик. Нам Григорій Іванович кролика приніс!» А хтось каже: «Та не кролик, а зайчик!».

У мене в середині все перевернулось. Я пішла до кабінету 3 класу… Тетяна Василівна тримає знайоме сіре чудо. Діти гладять потай кролика на її руках.

Мені стало страшно. Стільки шуму, стільки дотиків…

Я швиденько почала давати поради по догляду. А ще наголосила, що тримати весь час не можна. «Це не кролик, йому треба бігати дуже багато. Тільки почне їсти траву – відпускайте», – зауважила, кілька разів повторивши, я. Тимур приніс клітку, в якій колись жила його шиншила. На дно підстелили тканину. Зайчик відразу заліз під неї, зробивши таке собі кубельце. Звідти виглядало тільки око.

Тетяна Василівна сама годувала Хомку (так діти назвали зайченя) двічі на день. У п’ятницю біля школи працював екскаватор (розгрібав землю для майданчика з тренажерами) і там знайшли ще двох. Дещо старших.

І ось їх уже троє… Діти радіють, а мені страшно.

Пам’ятайте, що протягом доби зайчика можна повернути на місце, де знайшли. Не чіпайте чужих дитинчат!

Але, якщо він дуже близько до людей і благає про допомогу – допоможіть йому «стати на лапи». Часто своїм бажанням допомогти ми можемо тільки нашкодити.

Залишити відповідь
Коментувати

5 Коментарі

А мама зайчика всі нори оббігала в його пошуках. Добре, що все добре закінчилося.

2019-04-21
Олег
Відповіcти
0

Дуже корисна і пізнавальна стаття,аби більше людей знали про це.

2019-04-20
Рита
Відповіcти
0

Якшо ранена тварина,то це скоріше порятунок ,а все інше – шкода.

2019-04-20
Луна
Відповіcти
0

Не коже читатиме як доглядать за дикими тваринами. Ви молоці.

2019-04-20
Валентина
Відповіcти
1

Яка чуттєва історія…

2019-04-20
Лола
Відповіcти
1

Останні новини:

Читайте також: