#”Зустрінь своїх”: українців закликають зустріти бійців, які сьогодні повертаються з полону

Бійців з Полтавщини серед полонених, що повертаються, немає, твердить голова ГО «Союз матерів «Захист» Лідія Місюренко. За її даними, нині троє з полтавських бійців вважаються такими, що пропали безвісти. Також статус полонених мають троє волонтерів з Полтави. У полон вони потрапили в 2014 році, однак їхнє місцезнаходження невідоме.

Зустрінь своїх

Зустрінь своїх

74 полонених сьогодні мають повернутися в Україну. Їх обміняють на 306 осіб, заявлених представниками терористичних угрупувань «ЛНР» та «ДНР». Такою є домовленість, досягнута під час тристоронніх перемовин. Багато хто з наших захисників не був вдома вже по 2-3 роки.

У соціальних мережах ширяться заклики влаштувати звільненим з полону теплу і масову зустріч прямо у військовому аеропорту «Бориспіль».

– Як дістатися? Зі станції метро «Бориспільська» (зелена гілка) приблизно з 17:00 будуть ходити безкоштовні автобуси прямо до місця зустрічі. Можна доїхати своїм ходом на авто або попутками, але врахуйте, що це не знайомий всім аеропорт «Бориспіль», а військовий аеродром… Що з собою брати? По-перше, тепло одягніться. Це не термінал з VIP-зоною. Тому беріть з собою термоси з гарячим чаєм, а ще – прапори, кульки, квіти і плакати, якщо захочете, – пише один із організаторів акції Юрій Гудименко.

Акцію вже підтримали багато демобілізованих бійців та волонтерів.

– Я вот тут прикинул просто – вот был человек 3 года в плену. Три! Года! Он наверняка 100500 раз думал, что про него уже все тут забыли. Тут обмен, он приезжает, а здесь войны нет и никто не встречает. Что он будет думать? – аргументує своє бажання взяти участь у такій зустрічі ветеран АТО Дмитро Іванов у коментах до події #»Зустрінь своїх» у мережі Фейсбук.

Натомість є і протилежна думка: гучна, занадто публічна зустріч може бути не на часі і навіть спричинити психологічний тиск на тих, хто пройшов полон. Ми запитали у психолога Анни Литвишко та ветерана АТО, представника Держслужби у справах ветеранів Олександра Алієва, що вони думають з приводу зустрічі.

Анна Литвишко (третя праворуч) та Олександр Алієв (перший ліворуч), стоять, у Центрі соціальної адаптації ветеранів АТО

Анна Литвишко (третя праворуч) та Олександр Алієв (перший ліворуч), стоять, у Центрі соціальної адаптації ветеранів АТО

Анна Литвишко, практичний психолог Полтавського обласного клінічного шпиталю ветеранів війни:

– Люди, які повертаються з полону, не на курорті були. Голосні звуки, світло камер, штовханина, лозунги, натовп невідомих людей їм зараз потрібні найменше. Головний їхній ресурс відновлення – родина: мама, тато, діти, дружина, найближчі. Якщо такі, звісно, є. Тобто, ті люди, які люблять їх попри все і готові прийняти будь-якими. Тож на сім’ю та камерність мають бути основні зусилля. Офіційна частина зустрічі, якщо така планується, має бути короткою, адже звільнені точно будуть втомленими, губитимуться у просторі, багато хто з них може бути не в найкращій фізичній та психічній формі. Я розумію бажання людей морально підтримати їх. Однак важливо, як ця підтримка буде продемонстрована. Це має бути ненав’язливо, без криків, обіймів, розпитувань, інтерв’ю. Найкраще, певно, коли звільнені побачать натовп, який їх зустрічає, через вікно, наприклад. Так вони переконаються, що їх тут чекали, однак не буде занадто близького контакту. Мені здається важливим, щоб і через певний час після повернення вони відчували підтримку, готовність бути поряд. Щоб не було такого, що сьогодні – квіти й оплески, а вже, умовно, завтра – нікому не потрібен, сам на сам з проблемами чи переживаннями. Буде завеликий дисонанс між зустріччю і дійсністю. Тим більше, ми ж розуміємо, що в нашому суспільстві не всі, на жаль, ставляться до бійців, ветеранів, полонених добре, з повагою.

Ветеран АТО Олександр Алієв сам побував у полоні, тому говорить не лише як чиновник і психолог, а й спирається на власний досвід:

– У полоні якісно промивають мізки: ви там нікому не потрібні, тому вас і не міняють, вас ніхто не чекає, ви й ваші родини у «чорних списках», вас вважають зрадниками…. Хоч і намагаєшся ставитися до такого критично, однак безслідно розмови не минають. Навіть кілька місяців витримати таке важко, а що вже говорити про стан тих, хто чекає обміну по три роки? Можливо, вже й зовсім перестав вірити у його реальність? Тому сам факт публічної зустрічі здається мені потрібним і важливим. Інша справа, у якому форматі це відбуватиметься. Не повинно бути такого, що звільнені стоять у куточку, а посадовці на їхньому фоні годинами піаряться і заробляють собі рейтинги. Бо люди повертаються у такому стані, що навіть 15 хвилин їм може бути фізично виснажливо простояти. Не потрібно допускати близького контакту з великою масою людей. Я пам’ятаю, як важко мені було після полону у шпиталі. Весь час приходили люди, з найкращими намірами, і питали: «Ну, що там було?». І ти розповідаєш історію вперше, втретє, вдесяте, переживаєш її знову й знову…. Врешті, мені це так набридло, що я навіть попросився в окремий ізольований бокс. Насправді у перші дні після повернення не хотілося бачити нікого, крім дружини і доньки.

У той же час, для звільнених з полону побачити велику кількість людей, що на них чекали – однозначний позитив і неабияка підтримка. Однак краще, щоб це було дистанційно. Не варто допускати безпосередній контакт, розмови, розпитування, віддавати звільнених «на розрив» журналістам чи просто допитливим людям, треба спостерігати, щоб вони не опинилися всередині хай навіть дружнього натовпу. Зрозумійте, люди будуть у шоковому стані, їхні сім’ї – у шоковому стані. Вони погано орієнтуватимуться у просторі, адже дехто весь цей час провів у камері два на два метри. Дехто, можливо, змінився ззовні і тепер соромиться свого вигляду. Дехто не зможе впоратися з емоціями, навіть розплачеться, але, можливо, йому не хотілося б, щоб це бачила велика кількість людей. Побачити, що підтримати їх прийшло багато людей, почути щось на кшталт: «Ми своїх не кидаємо», – цього точно буде достатньо. До речі, це також важливий меседж для тих, хто воює зараз. Знати, що у випадку чого за тебе боротимуться до останнього – це багато коштує.

Важливою є роль Міністерства оборони. Бо після звільнення колишнім полоненим потрібно лікування, можливість побути в ізоляції, з родиною, у спокої. Тому бажано, щоб вже були готові чи максимально готові усі необхідні документи для цих людей. А не так, що вони змушені бігати по інстанціях, підписувати купи паперів, доводити свій статус. Це теж, насправді, є виявом підтримки.

Залишити відповідь
Коментувати

Останні новини:

Читайте також: