“Заручники квадратних метрів”: жінки не йдуть від кривдників, бо немає, де жити

Навіть розлучившись, полтавка Любов разом з двома дітьми змушена жити з кривдником під одним дахом. Терпіти знущання, погрози, приниження. Бо інакше залишиться зовсім без житла. Їй, як і тисячам інших постраждалих від домашнього насильства, просто немає, куди піти.

Насильство

Насильство

Ми одружилися молодими, і стосунки з свекрухою одразу не склалися. У чоловіковій родині був матріархат, все робилося, як вона захоче. А мене вона зразу не злюбила. Чоловік, звичайно, слухався маму, але й зі мною хотів зберегти хороші стосунки. Далі ставало гірше, ми сварилися все більше. Почалися приниження, претензії, агресія до мене.

Я старалася терпіти: не потрапляти йому зайвий раз на очі, мовчати у відповідь на образи, не вимагати нічого для себе. У періоди затишшя навіть каву у ліжко подавала – лише щоб він був задоволений. Тільки от періоди ці траплялися все рідше, а синців на мені ставало все більше… Син, як підріс, навіть просив мене розлучитися. Не хотів, щоб так мучалася. Але я боялася, що сама його не вирощу, «не підніму». Вперше про розлучення заговорила, коли п’яний чоловік підняв руку на сина.

Мало було побоїв та знущань: до всього додалася ще й повна безпомічність. З доцею на руках я не могла швидко вийти на роботу. А чоловік мені зовсім не допомагав – ні в хатній роботі, ні грошей навіть на елементарні продукти не давав. Зайве казати, що пити не покинув і цінувати родину більше не став. Останньою, за ці майже 20 років, краплею стало те, що випадково довідалася: поки я була в пологовому, чоловік кидався на сина з ножем. Більше мене нічого не могло стримати – ми розлучилися.

Я і тоді, і зараз була готова віддати все: спільну автівку, техніку, меблі. Не претендувати на частку, яку колись, як внесок за квартиру, подарували мої батьки, відмовитися від аліментів. Прошу одного – залишити мені з дітьми квартиру, не позбавляти даху нед головою. Вона маленька, розмінятися на дві не вдасться. Разом з колишнім чоловіком ми жити більше не можемо. Йому є, куди йти – стоїть пусткою батьківська двокімнатка.

Після розлучення минуло вже майже 5 років – а ми й досі живемо у тому ж пеклі, що й раніше. Колишній чоловік не жив з нами рік, лише іноді приходив – і не порівняти, наскільки це було легше. Але потім повернувся – і більше нікуди йти не збирається. Каже, як щось не подобається, збирайте речі і «валіть». У цій страшній атмосфері мала донька постійно хворіє, плаче уві сні. Віддати її в садочок через це не вдалося, і мені довелося звільнитися з роботи. Час від часу тато обіцяє їй багато пригод і подарунків – а потім не пам’ятає жодного слова. Мала ж чекає, сподівається… Зі мною і старшим сином розмовляє лише матом, погрожує. Коли бив, неодноразово викликала поліцію. Патрульні приїздили, говорили з ним, переконували, одного разу у відділок забрали. Але зі сторонніми людьми, на роботі колишній поводиться цілком пристойно. Мабуть, ніхто й не повірить, на що він, п’яний, здатен у родині.

Я зверталася до депутатів, чиновників, у соцзахист, у відділи, що займаються опікою над дітьми, до юристів. Ніхто напряму не відмовляється допомогти, але справа нікуди не рухається. Наша квартира приватизована на чоловіка, на мене і старшого сина, але якось так виглядає, що я не маю на неї жодних прав. Не хочу вірити, що ми з дітьми приречені на це знущання назавжди. Страшно не тільки за себе – більше боюся за них. Не можу залишити доньку з колишнім у квартирі навіть на годинку, бо боюся за її здоров’я. Постійно думаю, який приклад весь цей час бачать мої діти? Як у таких умовах привити їм інтерес до навчання, до розвитку? Чи зможуть вони колись створити повноцінні щасливі родини? Знаю, що я така не одна. Виходить, навіть після розлучення, якщо тобі більше немає, де жити, ти знову будеш об’єктом агресії, людиною без прав і власної гідності. Держава тільки декларує, що захищає постраждалих від домашнього насильства і відстоює їхні права. Я на собі поки що жодної дієвої підтримки не відчула. Жодних гуртожитків, жодної ізоляції кривдника… За зачиненими дверима квартири ми залишаємося зі своєю бідою сам на сам.

Залишити відповідь
Коментувати

Останні новини:

Читайте також: