Вчитель з Полтавщини на війні: “Ми у зоні АТО віримо тому, що бачимо”

0

У першій частині інтерв’ю  з військовослужбовцем з Полтавщини, який зараз перебуває у зоні проведення АТО, Анатолієм Циганом ми говорили по те як він потрапив до армії та опинився в АТО. У продовженні розмови він розповів про  будні на передовій, державну та волонтерську допомогу і про те чим живуть та надихаються наші захисники.

Анатолій Циган (Фото – з особистого архіву А.Ц.)

Ю. З.: Чого наразі насправді бракує на передовій та і взагалі в армії, з чим ситуація вкрай критична?

А. Ц.: У нас вистачає техніки і зброї. Проблема у тому, що деяка техніка насправді застаріла, а для капремонту або зміни нестає коштів чи можливостей. Іноді, щоб звернутися за допомогою у ремонті чи постачанні нової техніки, треба йти до якоїсь інстанції, а там нам не завжди раді. Доводиться із майже «неживої» техніки робити боєздатну.

Ю. З.: А як справи зі спорядженням від держави?

А. Ц.: Держава звичайно дає і бронежилети, і каски… але зараз у більшості застосовуються каски американського зразка, бо наші «старі шкарабанки», що ще з часів світової війни… з них мало толку. Дається в знаки допомога з Америки. Дають наколінники, налокітники, коліматорні приціли. Нам, усім, хто був в АТО, нещодавно дали аптечні набори із Америки, говорять, що кожен з них коштує близько 300 доларів. Там наявні хороші джгути, спеціальні таблетки, наліпки від відморожень, у них все продумано і включено.

Ю. З.: Того стандартного комплекту, що видає держава на рік реально вистачає?

А. Ц.: Справа особистого забезпечення лягає і на наші плечі, переважно це засоби особистої гігієни. Дуже багато допомагають волонтери. Хтось із командирів знаходить «кінці» і потім узнають заміри, нещодавно зі мною зідзвонювались, узнавали заміри та розмір берців. Завжди знаходяться спонсори, ті хто може придбати щось хоч і не нове, але велике спасибі їм. Привозили нам і форми, і шкарпетки, і супові набори, і гігієнічні засоби. Нам зубна паста й щітка – вже велика допомога. Держава також забезпечує, нещодавно нам видали форму, здається харківську, то досить непогана. У комплекті йшли: кітель, бушлат, штани літні та зимові. Звісно в такому служити можна, але шкода, тому ті, хто збираються в зону АТО, то вдягають щось із старої форми.

Ю. З.: Щодо допомоги, то більше поступає від простих людей чи волонтерів чи від держави?

А. Ц.: Від волонтерів та від спонсорів. Держава надає встановлені законом норми і все: форму раз у рік чи два, берці двічі на рік, певна кількість шкарпеток, тєльніків і все. А далі ми самі купуємо собі форму, за потребою, берці шкарпетки і тому подібне. Тобто держава дає стільки, скільки зможе дати і все.

Ю. З.: А все, що держава повинна вам давати вона дає, чи щось десь «губиться»?

А. Ц.: Все можливо. Я ж не володію такою інформацією: скільки нам потрібно давати, а скільки – ні. Все, що дають, те й беремо. Решта лишається на совісті того, хто що там вкраде чи замутить.

XjuQYIw26aU

Анатолій Циган зліва (фото – з архіву А.Ц.)

Ю. З.: Полтавські волонтери допомагають?

А. Ц.: Крайній раз, ми стояли під Авдіївкою в шахті, то нам якраз допомагали полтавські волонтери. Я дізнався про це з того, що там серед речей була стопка полтавських газет, я запитав, хто це привіз допомогу і дізнався, що волонтери з Полтавщини. Вони привезли нам сигарет, супові набори, сало, м’ясо, консервації. Я і наші хлопці були щасливі.

Ю. З.: Вам вистачає їжа, враховуючи допомогу, сухпаї чи все-таки вкрай бракує води та їжі?

А. Ц.: Кризові випадки трапляються у бойових виїздах, а так у базовому таборі нам стає всього: і їсти й пити. Там постійно йде завоз питної води, навіть якщо й не фабричної, то з колодязів, колонок чи кранів. Тобто нормальна, питна вода. А от коли виїзд, то там доводиться їсти й пити, що знайдеш.

Ю. З.: Скажи, а як ставиться до вас місцеве населення, коли ви у бойових виїздах або патрулюєте звільнені території, де лишилось населення?

А. Ц.: Місцеві… скажімо так, деякі – за нас, але більшість – проти нас. Якщо говорити про те, що ми знаходимось на підконтрольних територіях, але сепаратисти роблять обстріл по нас, то населення намагається нас прогнати з своїх кварталів, приміщень, щоб не наражати себе на небезпеку. Але ми намагаємось, по можливості поставляти їм хліб, крупи – те що маємо. Там у людей дуже складна ситуація. Є таке, що люди лишилася без даху над головою і сплять у підвалах, під’їздах, старих погребах… Усі дуже бояться обстрілів, тому ми намагаємось не затримуватись у жилих кварталах, містечках, селах. Тобто, заїхали – пробули день-два і їдемо, щоб не наражати людей на небезпеку.

Ю. З.: Ти з місцевими спілкувався особисто?

А. Ц.: Звісно. Там є люди ті, що за нас. Вони і молоко давали.. це переважно старенькі люди. Ті, що бачили війну й раніше, на їх віці це не перша війна. Вони намагаються нам допомогти. Хто хліба дасть, хто яєць, хто й курочку дає чи кролика. Ми, звичайно, там намагаємось теж попогати чим можемо. Віддаємо свої сухпаї, воду, цигарки, мило, шампуні. Допомагаємо чим можемо. Та більшість місцевих настроєні вороже проти нас.

Ю. З.: Як ти зі своїми побратимами сприймаєте «Мінські угоди»?

А. Ц.: Ми у зоні АТО віримо тому, що бачимо і все. У Мінські домовленості ми зовсім не віримо. Їх слабо хто дотримується. Якщо хтось їх дотримується, то це наша армія, яка терпить артобстріл, напади диверсійних груп, але ж який сенс у таких домовленостях, де одна сторона стоїть склавши руки, а сепаратисти спокійно нападають і ми несемо втрати.

Ю. З.: Як проходять ваші будні на передовій?

А. Ц.: Будні і справді є, коли режим тиші або коли повертаємося з бойового виїзду. Зазвичай у такі моменти ми спочиваємо у базовому таборі, набираємося сил, у нас йде ремонт техніки. У кого є бажання, то ходять на ставки купатися або ловити рибу. Звісно з кимось із командирів і зі зброєю, але ходять. Граємо у футбол, дехто на гітарі грає,хтось складає вірші, читаємо книги, газети, намагаємось дивитися новини з інтернету, телефонуємо рідним, коханим, близьким. Просто займаємося хто чим хоче. Займаємося спортом. В принципі весело.

juTDObUaPR8

Анатолій Циган зліва (фото – з архіву А.Ц.)

Ю. З.: У вас у складі лише військовослужбовці чи є люди різних професій?

А. Ц.: Переважна більшість у нас контрактників, але з мобілізованих, там різні верстви населення. Абсолютно різні люди різних професій: трактористи, пекарі, начальники відділів. Всупереч загальноприйнятій думці, не завжди гроші все вирішують, часом у людей перемагає почуття гордості засвою державу, бажання її боронити від ворога. На передовій зустрічається багато різних людей із різними поглядами. У кожного своя ціль: хтось йшов заради «корочки» учасника бойових дій, хтось заради обов’язку, хтось заради рідних та близьких. У кожного була своя причина.

Ю. З.: Що додає бійцям сил та не дозволяє опускати руки?

А. Ц.: В першу чергу, це рідні, близькі та кохані люди. Спілкування з ними завжди додає сил. В такі моменти ти знаєш, що стоїш там недаремно. І тоді все стає реальністю. Солдат зможе звернути будь-які гори, якщо знає, що хтось його чекає і вірить у нього.

Ю. З.: Я знаю тебе, як оптимістичну людину, як ти підбадьорюєш себе та своїх побратимів?

А. Ц.: Себе завжди підбадьорюю тим, що закінчиться виїзд і я потраплю додому. Зустрінуся з близькими та друзями. Саме такі думки мене збадьорюють. Також телефоную близьким, дізнаюся як у них справи. Це і надає сил.

Звичайно,інколи дозволяємо собі зайти з телефону у якусь соцмережу, дізнатися які там у світі новини.

З побратимами жартуємо, розповідаємо анекдоти, граємо у якісь ігри щоб забутися, сидимо з кавою біля вогнища, говоримо про рідних та близьких. Намагаємося підтримувати один одного. Якщо навіть хтось у чомусь розчаровується, то намагаємось присікти це на самому початку.

Ю. З.: Розкажи якийсь кумедний випадок, що стався там з вами, звісно вам там не до сміху, але було ж щось?

А. Ц.: Звісно були, про деякі соромно розповідати. Стояли ми колись під Авдіївкою. Там була стара стічна яма. Я стояв у полі, заводив трансмашину. Машина геть не слухалася, це було взимку. Я чекав товариша, щоб він допоміг. Тут я відчув вібрацію ґрунту, наближення ГРАДу. З протилежного селища розпочався артобстріл. Я вийшов з машини і не мав ніякого іншого випадку, як стрибнути у стічну яму. Стрибнув туди, зате вижив. Хлопці ще довго згадували мені той випадок. Взагалі коли згадуємо подібні випадки, то сміємося від душі. Хоча й страшно, але смішно.

Ю. З.: Про що ти мрієш?

А. Ц.: Про мир, сімейне життя. У всіх, хто побував у наших складних умовах, багато чого переусвідомилось. Стали набагато більше цінувати рідних, близьких, друзів. Тут у людей набагато швидше змінюються моральні цінності, ніж на гражданці. Тут більше замислюєшся над сенсом життя, над сімейними цінностями, бо знаєш що в будь-який момент щось може трапитися.

sSDJPiWtPMQ

Анатолій Циган з племінниками (фото – з архіву А.Ц.)

Ю. З.: Як ставишся до того, що поки ви там, багато чоловіків призовного віку «косять» від служби або їх просто не призивають? Вас це зачіпає чи не маєте на то часу?

А. Ц.: Звісно трохи зачіпає, є невелика образа. Але, все ж таки, це справа кожного, у кожного свої обставини і не варто усіх засуджувати. Кому здається, що це справа потрібна, той іде сюди свідомо, а хто не хоче,то це вибір кожного. Не всім же воювати, комусь потрібно й промисловість тримати, комусь шкода полишати малих дітей, у когось якісь хвороби. Ми все це розуміємо і ставимося до цього нормально.

Розмовляла Юлія Злепко

Коментувати

19 вересня 2017