Вчитель з Полтавщини на війні: про те, як потрапив у склад ЗСУ, і про найстрашніші бої в АТО

1

14 жовтня 2015 року вперше святкують день захисника України. У зв’язку з настроями, що виформувались у суспільстві, у зв’язку зі збройною агресією Росії та пожвавленням декомунізації, у 2014 році Президентом України було  встановлено відзначати день захисника України 14 жовтня. Цього року вперше це свято відзначають  як державне і цей день офіційно є  вихідним.

 Напередодні ми поспілкувались з військовослужбовцем з Полтавщини, який зараз перебуває у зоні проведення АТО у складі окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади Анатолієм Циганом. Він розповів нам про те, як потрапив до армії, на передову та про бої  у яких  він  брав участь.

3-oURikMNT8

Анатолій Циган (фото – з архіву А.Ц.)

Ю. З.: Ти завжди мріяв бути військовослужбовцем чи це збіг обставин?
А. Ц.: Ще з дитинства мав мрію служити у спецназі, займатись чимось таким чоловічим. Зі спецназом не вийшло – вчився у педагогічному. Потім пішов служити, так вирішив для себе. Мене-то призивали, але була броня, так як працював вчителем у сільській школі. Тому пішов служити з власної волі.

Ю. З.: Як ти потрапив до Дніпропетровської бригади?
А. Ц.: Це була найближча десантна частина від Полтави. Просто у мене мрія була служити в десанті. Хотів з парашутом стрибнути і все таке.

Ю. З.: Ти був на Майдані у складі ЗСУ під час революції гідності?
А. Ц.: Не був, не доїхали. Нашу команду відсилали на оборону Верховної Ради, але ми, слава Богу не доїхали. Ми тоді в Меліоративному сіли у поїзд. Ми були з БК (боєкомплект), з автоматами, але люди там зняли рейс, почали протестувати … і зняли нас з рейсу.

Ю. З.: Яке у тебе зараз звання?
А. Ц.: Старший солдат, старший механік-водій взводу.

Ю. З.: Розкажи що входить у твої обов’язки?
А. Ц.: Ремонт техніки, підтримка її у гарному та боєздатному стані, особливо, коли ми знаходимося у зоні проведення АТО. Там, після кожного виїзду я перевіряю моторний відділ, перевіряю машину на справність вцілому. Слідкую щоб БК був заряджений.

Ю. З.: Ти виконуєш якісь інші завдання, що виходять за межі твоїх обов’язків?
А. Ц.: Звичайно, наприклад, попутно допомагаємо навідникам звіряти наводку. Взагалі робимо все, щоб у нас була взаємовиручка. Намагаємося підтримувати один одного як тільки можемо.

Ю. З.: Скажи, уміння вправлятися з технікою завжди було тобі притаманне чи ти його набув, коли потрапив до армії?
А. Ц.: Я проходив службу у першому батальйоні, звідти нас направили до навчальної частини «Десна». У мене був крайній випуск, де вчилися механіки-водії. Після повернення з «Десни», нас ще вчили у бригаді. Ми здійснювали тактичні виїзди вдень і вночі, там ми їздили звіряли техніку, отак попутно і вчився. Та найбільший досвід я здобув у зоні АТО. Там у найкоротші строки потрібно було робити максимум. Особливо коли потрібно було покинути поле бою в момент артобстрілу, то часу думати не було взагалі. Зараз уже все робиться на «автоматі». В таких умовах вчишся усьому швидко.

Ю. З.: Ходять чутки, що тих кого мобілізують і відправлять на попередню підготовку, вчать поверхово і неякісно. Розкажи як проходили твої навчання, звісно, ти проходив службу, тебе не готували спеціально до АТО…
А. Ц.: Щодо навчань у нашій бригаді, то у нас дуже високий рівень. Кожного тижня у нас відбуваються планові стрільби, тактичні заняття, виїзди вдень і вночі. У піхоти – відпрацювання розвідки, захоплення різних приміщень і т.д. Також здійснюється тактична робота у польових умовах та у лісовій місцевості. Вчать працювати з картами. Вчать у нашій бригаді добре. Та, судячи із сучасних хвиль мобілізації, особливо із крайніх, то рівень знань призваних дуже низький тому, що рівень їх бажання вчитися – нульовий. Усі стараються їм передати знання, які знадобляться у зоні проведення АТО, але не всі сприймають ті знання.

Ю. З.: Як ти потрапив на Схід України?
А. Ц.: Це довга розповідь. Спочатку нас піднімали на Майдан. У бригаді установили жорсткий режим: спали у казармах на підлозі. Усі чекали літака із Дніпропетровська до Києва. Його так і не було. Під виглядом навчань нас заслали у бік Криму. До Криму ми так і не доїхали, бо його захопила Росія. Ми спинилися під Бердянськом, у приморській зоні, щоб на випадок атаки з моря ми могли її попередити. З Бердянська ми їхали до сполучення потягів, грузили техніку до вагонів. Звідти перемістились під Добропілля, що у Донецькій області. Там ми дізналися про заворушення у Донецькій області. Потім ми своїм ходом направились до Дніпропетровської області і вже наступної ночі виїхали у Донецьку область, у Краматорськ. Коли ми стояли на межі між Донецькою та Дніпропетровською областю, ми отримали від командирів бойовий наказ. Ми їхали із зарядженим БК, ми знали,що доведеться виконувати завдання. Завдання полягало у тому щоб захопити аеродром у Краматорську. Звичайно, наш взвод впорався із цим завданням. Ми добралися до аеродрому у повному складі. Дехто, хто не прорвався через ЖД проїзд, кого затримало місцеве населення, ті повернулися до бригади. Потім сіли у славнозвісний ІЛ, який був збитий 14 червня. Вони мали летіти до Луганську, але так і не долетіли. Серед них було 7 хлопців із моєї роти. Царство їм небесне. Тим часом ми стояли у Краматорську, я складі другого розвідвзводу. Батальйон вирушив під Слов’янськ. Ми стояли на каналі Сіверський-Донець – Донбас. Там ми знаходились, здається, від 17 квітня до 23 липня. Мали завдання вести оборону. Там проходить велика траса від Дебальцевого і до Слов’янська. Там були шляхи сполучення і ми тримали міст, який йшов через цей канал. Приймали там 3 бої. Перший бій відбувся з 3 на 4 травня. А тижня через 2, диверсійні групи намагалися підірвати міст та подавити наш супротив. Їм це не вдалося і в середині липня ми вирушили знову до Краматорська, звідки вся бригада змогла поїхати у довгоочікувану відпустку. Через 5 діб відпустки ми повернулися до виконання наших завдань. Ми мали захопити Шахтарськ, який досі стоїть під «сєпарами». В дорозі ми штурмували блокпости «сєпарів».

W3xtfeEWM-s

Анатолій Циган зліва (фото – з архіву А.Ц.)

Ю. З.: Можеш детальніше розказати про бої, у яких ти брав участь ?
А. Ц.: Розпочати можу прямо із блокпосту під Слов’янськом. Це був перший бій. Було дуже страшно. Це було неждано-негадано, це було вперше в житті. Це було схоже на якийсь параліч. Був страх від невідомості усього цього. Літали пулі, рвались гранати, по нас цілили із гранатометів. Були випадки, що перестрілювались і з своїми. Пригадую випадок із 95 бригадою, яка йшла під Червоним Лиманом, вони робили зачистку території від сепаратистів. Нас про це не попередили. Їх про нашу присутність також. Відбулося зіткнення лоб у лоб. Все обійшлося, лише однин боєць отримав легке поранення. Хоча вони по нас стріляли із танка з 95-ки, а ми по них із РПГ, БМД-1, БМД-2, закидали гранатами.

Саме жахливе, що у мене було із бойового досвіду, це було місто Шахтарськ. Це був страх усього життя. Там полягло багато товаришів. Я там бачив усе і трупи, що розкладають у стічних канавах і не лише сепаратистів, а й наших солдатів. Наших намагалися зносити у покинуті будинки, які були нормально укріплені. Але це було літо і стояла спека, тому толку з того було мало. Великі втрати ми понесли при виході із Шахтарська. Деякі ранені солдати падали з гусені того самого БМД, а ззаду йшов танк з підкріпленням на зачистку. Танк знищував тіла поранених товаришів. Багато з них і досі рахуються як пропавши безвісті.

Коли ми вирвалися з Шахтарська, то спинилися поруч із Савур-Могилою, яка була підконтрольна сепаратистам, потім виїхали в Амвросіївку, де нас забрали вертольотом у Краматорськ і дали нам 5 днів відпустки. А група з першого батальйону рушила на захоплення Савур-Могили і успішно її взяли.

А так більшість боїв ішли, як перестрілки. Саме страшне у сепаратистів це «Гради», «Гіацинти» і «Гвоздики». Та, переважно, вони стріляють із «Градів». «Гради» – зброя масового ураження, захоплює великі площі при обстрілі і кількість жертв та руйнівна сила дуже великі. Їх дальність до 20 км, в основному, десь 17 км. Б’є він і на 7, і на 10 км, все залежить від навідника «Граду».

bTC-SkJokto

Анатолій Циган (фото – з архіву А.Ц.)

Ю. З.: Що ти можеш сказати про противника?
А. Ц.: Це добре навчені люди. Ми брали під Нижньою Кринкою полонених, то там були і майори російської розвідки. Можу сказати, що там воюють і вихідці з населення Донбасу, так як усім відомий Гіві. Спочатку в лави ЛНР та ДНР брали п’яниць та наркоманів, це знаю з бойового досвіду. Їм давали в руки автомат чи гранатомет і давали вказівки. Та зараз уже видно, що там орудує спеціалізована армія. Це «заслуга» російських воєнних, які там зараз на Сході. Збоку Ростова кордон відкритий і там можуть в’їжджати і виїжджати фахівці і техніка.

Ю. З.: Як ти гадаєш, можемо зв’язати той факт, що наразі у Росії краща техніка, з тим, що, фактично, за весь час незалежної Росії, вона постійно знаходиться з кимось у стані війни?
А. Ц.: Гадаю, що так. Адже взяти Чечню, ситуацію у Грузії… Росія весь час тримає свою армію під контролем, підтримує її боєздатність, а у нас раніше армію не сприймали, як щось таке, що знадобиться в подальшому. А вже зараз почалися і нові розробки, і нова зброя. Можу сказати, що лише з минулого року наша армія розпочала ставати на ноги.

Ю. З.: Скажи, на твою думку, як безпосереднього учасника цих подій, наша армія прогресує?
А. Ц.: Звичайно, і в техніці і в кадровому складі. Вже не вперше приїздили спеціалісти з Америки, передавали нам досвід. Цей досвід буде дуже корисний для тих, хто воює на Сході. Це дуже добре, що ми беремо щось нове: тактики, вміння, техніка, озброєння.

Розмовляла Юлія Злепко

Читайте  другу частину інтерв’ю з Анатолієм Циганом

15 липня 2018
14 липня 2018
13 липня 2018