#Успішні люди у звичайних професіях: соціальний працівник

2

“У суспільстві укорінилася думка, що проблема ВІЛ/СНІДу найбільше актуальна для людей з уразливих груп населення (жінки зі сфери комерційного сексу, ін’єкційні наркозалежні та ін.). Хоча зараз так говорити не можна, адже ми всі живемо у стані епідемії. Насправді, інфікуватися може кожен. У той же час про свій статус знають лише 30% хворих”, – Тетяна Просяник, соціальний працівник.

Тетяна Просяник

Тетяна Просяник

У першу неділю листопада Україна святкує день працівника соціальної сфери. Для Тетяни Просяник це свято вже 10 років, як професійне. П’ять із них вона співпрацює з БО “Світло надії” та Полтавським обласним центром профілактики ВІЛ-інфекції та боротьби зі СНІДом. “Завжди хотіла допомагати людям”, – так пояснює вибір непростої професії.

Якби роботу Тетяни Просяник охарактеризувати у двох словах, то це звучало б як “допомагаю сприйняти”. Свій ВІЛ-позитивний статус, хворобу когось із родини, зміни в житті… Насправді сприйняття нових умов, у яких людина часто опиняється  неочікувано – справа непроста. Для різних людей це відбувається по-різному. Для когось – через заперечення, для іншого – через відчай і втечу, а для третього – через мобілізацію всіх життевих сил. Тому важливо, щоб поряд була людина, яка пояснить, підтримає, допоможе з безліччю необхідних дрібниць (постановка на диспансерний облік, додаткові обстеження, оформлення документів), порадить і просто вислухає. Тетяна працює у мультидисциплінарній команді. Окрім соціального працівника, до неї можуть входити юрист, нарколог, медсестра, психолог та ін.. Це потрібно, щоб допомогти ВІЛ-позитивній людині з усіх можливих сторін.

– Сприйняття статусу, як і будь-якої стресової ситуації чи інформації, проходить у кілька етапів. Спочатку – заперечення. Людина не вірить, що це могло статися саме з нею. Тоді – страх: що буде зі мною, з моїми близькими, коли мене не стане. Потім починаються “торги”: людина сподівається, що в аналізі помилка, їде в інше місто, аби перездати… Лише після цього всього настає стадія змирення, а потім  – сприйняття. Однак у кожної людини це відбувається по-різному. Може тривати від кількох місяців до двох років. Буває, що в цей час людина щезає, тікає від себе і ситуації. На жаль, весь цей час іноді не лікується, а потім знову потрапляє до нас уже у важкому стані, СНІДу або пред-СНІДу. Тож моя задача, щоб такого не відбувалося.

Тетяна Просяник

Тетяна Просяник

– Найважче працювати з моментами самостигматизації – це коли людина не вірить у власні сили, у те, що  зможе жити нормальним повним життям, народити дитину.  Моя роль у тому, щоб людина зрозуміла: це – не кінець життя. Просто воно відбуватиметься трохи в іншом форматі. Треба буде більше уваги приділяти здоров’ю, звертатися о медиків, приймати препарати. Але при цьому людина приділятиме собі більше уваги, частіше приходитиме на прийом до медиків.

– Також доводиться працювати з моментами дискримінації. Ставлення до ВІЛ-позитивних людей у суспільстві змінюється на краще, але не так швидко. І якщо в Полтаві все більш-менш, то в районах, наприклад, стикаємося з різними моментами: хворим відмовляють у лікуванні, розголошують статус.

– Особлива категорія людей, з якими  працюю – вагітні жінки. Більша частина з них дізнається про свій статус, уже коли носять немовля і здають необхідні аналізи. У цей період жінка особливо вразлива, і сприйняти таку інформацію складно. Мені треба переконати, що і з нею, і з дитиною все буде добре, що шанси народити малюка здоровим – величезні. Звісно, жінка повинна усвідомлювати свою роль у цьому, у вчасному прийомі антиретровірусної терапії,  а не перекладати відповідальність на лікаря. Також ми пояснюємо, що держава забезпечує всіх дітей, які народилися від ВІЛ-позитивних матерів, дитячими сумішами до року. Про це можна не хвилюватися. А ми надаємо щомісячну матеріальну допомогу, щоб жінка з дитиною могли вчасно приїхати на обстеження у Центр СНІДу, наприклад. Бо усвідомлюємо, що більшість із них – з не надто благополучних родин, і часто елементарно не мають коштів навіть на автобус.

– Кожен мій день не схожий на попередній. Недавно повернулася з технікуму, де ми проводили експрес-тестування на ВІЛ та гепатити В і С для студентів. Зараз – прийом, а потім їду у виправну колонію неподалік Полтави: працюю там з ВІЛ-позитивними жінками. Дуже люблю організовувати, брати участь у різноманітних просвітницьких заходах, особливо для молоді. Під час такий ми розказуємо, як вберегтися від ВІЛ, як вберегти своїх друзів, родину, коханих, як отримувати найкраще від цього життя не за допомогою стимуляторів, а від простих речей. Щодня.

– Недавно зустріла жінку, з якою познайомилася два роки тому. У неї тоді діагностували ВІЛ, були супутні проблеми. Жінка перебувала у важкому фізичному стані, лікарі не давали особливих шансів. Але у спілкуванні зі мною вона була відкритою, ми багато говорили. Потім вона виїхала з Полтави, ми втратили зв’язок. А не так давно повернулася, приймає терапію, доглядає за собою. Я побачила її на вулиці: усміхнену, вагітну. Почула багато теплих слів, слів підтримки на свою адресу. Ця жінка зараз має велику впевненість щодо свого майбутнього. Такі випадки надихають.

Докладніше й емоційніше – у нашому інтерв’ю.

(відео – Сергій Котелевець)

Коментувати

2 Коментарів
Илона
• 10:52 | 03 листопада 2017

С людьми всегда было работать сложнее чем с машинами.

Відповіcти
Дмитрий
• 12:47 | 03 листопада 2017

Ну потому что машину можно выключить, а чувства человека нет

09 грудня 2017
08 грудня 2017