“Ти сама в усьому винна!”. Психологічне насильство на “законних підставах”

1

Коли Ірина (ім’я змінено — авт.) виходила заміж, ні батьки, ні друзі нареченого не зізналися їй, що він має психічні порушення. А тепер звинувачують у доведенні його до самогубства. У рамках кампанії з протидії домашньому насильству ми розкажемо історії про те, з чим доводиться стикатися жінкам у найрідніших, здавалося б, стінах.

Насильство

Насильство

Її силует навпроти вікна – рівний і незворушний майже весь час, поки виконавча служба описує майно. Жінка і чоловік ходять чужим приміщенням, як своїм, вголос звіряються зі списком: “Набір каструль, кондиціонер, торшер, сковорідка велика”. Утім, дойшовши до: “Ліжечко дитяче, Сашина радіоняня”, – трохи затинаються і нерішуче дивляться на неї. Ірина злегка знизує плечима:

– Все нормально. Продовжуйте, ви ж на роботі.Кастрюлі – то таке, – звертається уже до мене. – Мені ще майже 15 тисяч за ремонт, який ми колись разом робили, віддати треба. Я повертала по 400 грн. на місяць – з аліментів, які він платить на Сашка. Але тепер його батьки подали на мене в суд, щоб змусити повернути всю суму одразу.

Перші “дзвіночки”

–  Рішення про розлучення з першим чоловіком далося нелегко, хоча про жодне насильство там навіть мови не було. Тож у другий шлюб я пірнула, наче в омут. Мабуть, треба було краще роздивитися, побути самій, але так вийшло. З Антоном ми одружилися вже за півроку після знайомства. Я серйозно займалася йогою, проводила майстер-класи по всій Україні і він, здавалося, мною пишався. Буквально через місяць після весілля мене запросили у Вінницю, провести кілька тренувань. Я погодилася і ще з маршрутки, по дорозі додому, подзвонила чоловікові: поділитися радістю. Але Антон майже одразу почав кричати, що дружина не може вирішувати такі питання сама. “Прийдеш додому – буду тебе вчити,” – і поклав слухавку. Чесно скажу, я не дуже звернула увагу, думала, розізлився, з ким не буває. А він почав мене бити, щойно я переступила поріг. Бив зі знанням справи, так, щоб синці не залишилися. Але пару разів головою об стінку все ж “приложив”. Сказати, що це був шок – нічого не сказати. Чому не пішла одразу? Це дивно звучить, але, мабуть, тому, що звикла бути сильною. Була впевнена, що розберуся з цією ситуацією, як розбиралася зі складними проблемами у своєму житті до того. Що все вирішу, владнаю. Дуже хотіла бути щаслива у шлюбі, народити довгождану дитину. І, як не дивно, боялася іміджевих втрат. Навіть не могла уявити, що рідні, друзі, учні дізнаються: мене, таку вольову, освічену, успішну і сильну, б’є чоловік? Як вони тоді на мене дивитимуться? Чи ходитимуть до мене на заняття з йоги?

Ми помирилися. Певний час все було добре, хоча чоловік навіть вибачення у мене не попросив. Постарався звести до того, що я винна: якби порадилася з ним, “врахувала думку”, то цього не було б. Антон працював програмістом, заробляв все краще. Якось сказав, що мої заробітки настільки смішні, що краще вже бути волонтером. Мовляв, хай все іде “від серця”, а його зарплати вистачить на двох. Я погодилася — а через пару місяців, після сварки, він раптом переїхав до батьків, залишив мене буз жодної копійки. Не відповідав на телефонні дзвінки, ігнорував спроби зустрітися. Мабуть, я не залишилася на вулиці лише тому, що квартира, де ми жили — моя.

Скоро виявилося, що я вагітна. Ми знову помирилися. А тоді я знову отримала по обличчю. Ми поверталися з лікарні. Мали не дуже хороші результати аналізів: існував незначний ризик, що наша майбутня дитина матиме відхилення у розвитку. Я переживала, а він раптом сказав: “Треба бігом робити аборт, не хочу плодити даунів!”. Я відмовилася, бо занадто довго чекала цієї вагітності. І тут же, прямо на світлофорі, на одному з полтавських перехресть, отримала кілька ляпасів. “Щоб прийшла до тями,” – сказав мені. Але аборт я все одно не зробила.

Пригадую, у дитинстві мені часто діставалося від мами. Іноді — просто через те, що вона повернулася з роботи втомлена і роздратована. Можливо, це відклалося у моїй голові: людина, яку ти сильно любиш, може робити тобі боляче. Це нормально, це треба терпіти. Хоча насправді так не повинно бути.

Ми робили ремонт, купували необхідне: ліжечко, пелюшки, радіоняню. Антон, здається, дуже чекав на народження дитини. Хоча у нього був 3-річний син, від першого шлюбу, але вони не спілкувалися. Чоловік казав, що там дурнувата дружина, яка перешкоджала їх зустрічам, налаштовувала сина проти батька і при розлученні обібрала його на гроші. Я вірила: “Боже, яка дурна жінка! Можна ж лишатися у гарних стосунках і після розлучення, цінувати все, що було”. Чи може любов засліплювати? Мабуть, це той випадок.

Загострення

На роботі в Антона був непростий період — вони запускали новий програмний продукт. Звісно, він втомлювався і все більше нервував. Напади агресії ставалися частіше, хоча до рукоприкладства не доходило. А потім став геть дивним: апатичним, подовгу дивився в одну точку, бурмотів щось нерозбірливе або раптом викрикував те, що зовсім не стосувалося теми розмови. А в якийсь з днів почав раптом бігати по квартирі, кидати меблі, розмовляти невідомо з ким, голосно сміятися. Я викликала “швидку”. Його відвезли у психлікарню.

Тільки тоді я дізналася, що в Антона це — не перший напад шизофренії. Хоча лікарі сказали правду не відразу. Мовляв, не можуть розголошувати персональні дані. Стрес — та й стрес. І лише один, глянувши на мій вагітний живіт, згодився тихенько показати медичну картку. Так мені стало відомо, що батьки і близькі друзі Антона знали про його діагноз, але нічого мені не сказали. Почувалася геть розбитою. Але все ще любила свого чоловіка. Через день, взимку, їздила у лікарню з Полтави. Вірила, що можна щось зробити, і що після лікування Антон тане таким, як тоді, коли ми щойно познайомилися.

За три тижні забрала його додому: мені вже час був народжувати, а я не маю ні батьків, ні братів-сестер — не хотіла в такий відповідальний момент лишитися одна. Звісно, він був на седативних препаратах, загальмований. Пологи у мене були дуже важкими. Я весь час думала не про себе і не про дитину, а про те, щоб Антон не отримав зайвий стрес.

Суїцид

Народилася Саша. Великої радості чоловік не відчув, бажання якось допомагати чи бавитися не виявляв. Я вважала, так діють препарати. Його батьки теж не приїздили, обмежилися подарунками. Малій було 1,5 місяці, коли все сталося. Ми збиралися на прогулянку. Раптом Антон відмовився, мовляв, втомився від плачу дитини, і взагалі не хоче сидіти у багатоповерхівці. Вже подзвонив батькам, за кілька хвилин вони заберуть його додому, в приватний будинок. Я ще навіть не встигла дійти до парку, як подзвонила сусідка: Антон викинувся з вікна. Не пам’ятаю, як добігла додому, як з немовлям на руках тряслася біля Антона у кареті “швидкої”. Ми живемо не дуже високо, тому Антон не вбився. Лише скалічився. Назавжди.

Думала, що гірше вже бути не може. Дно. Але раптом “знизу постукали”. На лікування Антона в реанімації я витратила всі заощадження. Кілька операцій оплатила його фірма. А батьки навідріз відмовилися давати гроші. Вони взагалі намагалися абстрагуватися від ситуації, але тут я вже натисла: біля Антона хтось мав ночувати, а мені з немовлям робити це було ніяк. Погодилися, проте щодня розказували мені, що найняті до інших хворих сиділки отримують по 120 грн. за ніч. Вимагали, щоб і я їм платила. У мене в голові не вкладалося: за догляд з рідним сином? Це як?

Гроші шукала сама. Довелося просити допомоги у друзів, навіть пост написала у соцмережах. Згадала, як багато всього я вміла організувати у своєму іншому, дошлюбному житті. Коли і я, здається, була інша: сильніша, сміливіша і упевненіша. Пощастило: люди відгукнулися, вдалося назбирати необхідну для реабілітації суму. Я купила спеціальне ліжко, хороший інвалідний візок. Щодня розказувала Антону, що впораємося разом. Але помічала, що він все більше віддаляється. Та й сусіди у палаті дивляться на мене вороже. Пізніше з’ясувалося: свекри весь час розказують, що я — непорядна жінка, довела їхнього сина до самогубства, жила за його рахунок і тягнула гроші, і тепер обов’язково покину його, інваліда. Ясно, що стосунки з батьками ставали все більш напруженими. Дійшло навіть до рукоприкладства: прямо в палаті батько штовхнув мене так, що я відлетіла в інший куток. Добре, що нашу малу в цей час на руках тримав Антон. Він і слова не сказав, щоб за мене заступитися. І це був переломний момент. Я раптом точно зрозуміла, з чим не миритимуся більше.

Насильство

Насильство

Курс на знищення

З нейрохірургії Антона знову перевели у психлікарню — нормальна практика у випадках спроби суїциду. Але повертатися додому після виписки звідти він відмовився. Сказав, що житиме у батьків, бо там свій двір, не хоче бути обмежений стінами “шпаківні”. Я була шокована, але подумала, що логіка у цьому є. Намагалася відвідувати його часто, привозила дитину. На день народження організувала приїзд його друзів. Але батькам це не сподобалося, мовляв, шумно і прибирати треба. Наше спілкування з чоловіком ставало все важчим. Не впевнена, що він приймав усі прописані лікарем препатарти. Його травма дозволяє пересуватися в інвалідному візку, однак для цього, по-перше, треба тренуватися, щоб були сильні руки, а по-друге, потрібен хтось, хто допомагатиме у той візок пересісти. Батьки сказали, що так не надриватимуться. А сам Антон – в апатії, вольових якостей йому на це не вистачило. Тому навіть зараз, через три роки, він лише лежить, жодного разу не був на вулиці, наскільки я знаю.

Все, що їх цікавило — гроші. Я віддала залишки коштів, що збирала на лікування — більше 30 тисяч гривень, спеціальне ліжко і візок, пропонувала пошукати сиділку, щоб робила масажі — сказали, що розберуться без мене. Почали говорити, що мої приїзди лише засмучують Антона, що я їжджу, щоб тягти з нього гроші, хоча великих грошей у нього не було. Розказували, що я винна і повинна компенсувати їм витрати на догляд. Дитині тоді ще не було й півроку, я не працювала, але їх це мало обходило. Антон навідріз відмовився спілкуватися зі мною без присутності батьків, а потім я дізналася, що він давав прослухати їм усі наші телефонні розмови і копіював переписку. На пропозиції переїхати додому — відмова. Певно, його налаштовували. Це страшно: бачити, як кохана людина перетворюється на твого ворога.

Врешті, я більше не змогла туди їздити. Вже майже три роки, як Антон спілкується зі мною винятково через офіційні листи та адвокатів. Спочатку я хотіла добитися анулювання шлюбу, але не змогла довести, що уявлення не мала про хворобу чоловіка. Тому подала на розлучення. Але психологічний тиск на мене триває і після того, як шлюб розірвали. Час від часу погрожують, що заберуть доньку (раз я “жалкую, що народила від психічно хворого”, за їхньою версією). Намагаються довести, що це зі мною не все в порядку, раз займаюся йогою і не їм м’яса. Розділити квартиру їм не вдалося, тому тепер хочуть, щоб я віддала половину коштів за ремонт і ті речі, які ми придбали разом. Включно з радіонянею, дитячим ліжечком і кондиціонером. Хоча частину меблів, типу ліжка чи письмового столу, я віддала одразу після розлучення. У той же час, я просила згоди Антона, щоб прописати дитину у моїй же власній квартирі — жодної реакції. Саша досі ніде не зареєстрована. Про виїзд на відпочинок за кордон навіть не йдеться. Чесно кажучи, я готова виконати усі їх фінансові вимоги, але впевнена, що з’являться інші. Бо щойно завершується один судовий розгляд, як я отримую виклик на інший. Здається, цей театр абсурду не скінчиться, якщо я не боротимуся за свою гідність. Уже просто боюся відчиняти поштову скриньку. І нечасті зустрічі на судах мені дають зрозуміти, що я сама спричинила всю цю ситуацію, що тепер мене будуть нищити морально, допоки є сил.

До речі, я познайомилася з першою дружиною. Виявилося, що все, розказане мені раніше Антоном — неправда. Вона потрапила у таку ж жахливу ситуацію. З тією різницею, що спільно придбану квартиру у неї таки відібрали, намагалися відсудити сина і обливали автівку кислотою. Залишили у спокої, бо вона перебралася жити в іншу область. І, мабуть, тому, що з’явилася я.

Йога

Йога

Вистояти мені допомагає минулий досвід — все-таки у моєму житті багато досягнень і перемог. Донька. Друзі. І йога. Медитації — це те, що рятує весь цей час. Пошук глибинних причин, чому так сталося. Погляд зі сторони. І спокій. Те, що я досі “в ресурсі”, розвиваюся, живу, “б’ю лапками”, щоб не потонути — все завдяки цим практикам. Я знову викладаю, у мене багато учнів і планів. Саша росте, ходить в садок і поки що почувається захищеною, хоча іноді мені страшно, що її спробують викрасти. До речі, за весь цей час батько та дідусь жодного разу з нею не контактували, не передавали подарунків. Зате тепер подають новий позов, який би зобов’язав мене привозити до них (за 30 км від Полтави) дитину кілька разів на тиждень і залишати на кілька днів.

Проти нас із дитиною діють винятково у межах закону. Але психологічний тиск меншим від усвідомлення цього не стає. Я певна: права усіх людей, тим більше, невиліковно хворих, мають бути забезпечені. Але якось так виходить, що, якщо вже ти став їхньою мішенню, то автоматично позбавляєшся навіть натяку на захист своїх власних прав.

(Всі імена змінено на прохання героїні)

Інфографіка Рузанни Давітян

Коментувати

1 Коментар
Картон
• 13:05 | 19 травня 2017

Чудовий проект, інфографіка Рузі, як завжди, на висоті )

Відповіcти
17 листопада 2017