Драматург Ірина Гарець: «Тема  війни болюча і кривава, як відкрита рана, яку потрібно  лікувати всіма засобами, в тому числі – культурою та мистецтвом»

0

Культура здатна впливати на вирішення соціальних проблем, життєвих труднощів та бути посередником у розв’язанні конфліктів. На перший погляд – туманне твердження, непідкріплене конкретними фактами. Але такі приклади є. Серед них – «Театр сучасного діалогу», який об’єднав різних людей маючи мету – згуртувати полтавську громаду в цих складних обставинах військового конфлікту, що відбувається на Сході України.

Як же сучасний театр здатен вирішувати такі питання? Про це ми поговорили з Іриною Гарець – драматургом, керівником «Театру сучасного діалогу» (м. Полтава)

фото 1

(Ірина Гарець – керівник «Театру сучасного діалогу»)

Р.Г.: «Театр сучасного діалогу». Розкажіть нашим читачам, що це таке?

І.Г.: Це театр де розмовляють сучасною мовою про сучасних людей, вміють слухати і чути, а також ставити актуальні питання.

Р.Г.: В одній зі статей я читав, що «Театр сучасного діалогу» – це інструмент для об’єднання громади. Вже минуло кілька місяців з моменту, як Ви почали реалізацію цих ідей. Скажіть, що змінилося за цей час?

І.Г.: Назва проекту була «Театр сучасного діалогу» – як інструмент для вирішення соціальних проблем.» Об’єднання громади – це актуальна соціальна проблема. Про неї теж йдеться у виставі «ZЛАТОМІSТО». Кожний показ це поширення правдивої чесної інформації про людей, яких прийняла до себе Полтава. Тут не можна казати про фантазію драматурга, про заданий вектор, в якому потрібно висвітлити інформацію журналісту, чи короткозору подачу деяких політичних сил,  бо це – документальний матеріал. Але найважливіше те, що ми з глядачами обговорюємо почуте і побачене і намагаємося знайти шляхи вирішення проблем.

З’явилися однодумці, хтось змінив, а хтось заріпив свою позицію, щодо людей, які вимушено покинули домівки та залишилися на території України, хтось просто отримав інформацію.

фото 2

(«Театр сучасного діалогу»  показує виставу «ZЛАТОМІSТО» у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Івана Котляревського)

Р.Г.: Які головні індикатори того, що громада все ж таки об’єднується і люди стають краще розуміти один одного?

І.Г.: Я бачу окремих людей – лідерів, які збирають біля себе однодумців, щодо об’єднання громади. Це складний та довготривалий процес. Потрібно усвідомити, що окрім особистого є загальне і це загальне потребує до себе іншого ставлення, більш відповідального та небайдужого.

Р.Г.: На вашу думку в чому полягають складнощі у соціальній та культурній  адаптації людей, які приїжджають до Полтави з Донеччини, Луганщини, Криму?

І.Г.: В першу чергу в агресивному інформаційному просторі, в інформаційній війні, яка сформувала стереотипи, кліше з приводу людей, які мешкають/ мешкали в місцевостях, де йде війна. Тавро, що ти – сєпар, зомбі та таке інше. Але ж всі люди різні. Багато приїхало в Україну, а не в Росію, саме з патріотичних настроїв, а багато хто залишився, бо не може й досі виїхати. Та це тільки один бік проблеми.

Р.Г.: Культурне життя, мистецькі події, література, театр допомагають їм у адаптації в новому середовищі? Чи це тільки тимчасово відволікає людей від насущних проблем?

І.Г.: Люди різні, і кожному допомагають чи відволікають якісь різні речі. Однак мені здається, що правильно продумані культурні проекти допомагають в адаптації та соціалізації.  Наша вистава показує проблеми, оголює їх, так би мовити, говорить про речі, які не хочеться чути та бачити пересічній людини щоб залишатися у власній зоні комфорту.

Р.Г.: Як учасники Вашого театру реалізовують себе за його межами? Знаю, серед них є молоді письменники, митці, активісти.

І.Г.: Учасники проекту викликають у мене почуття глибокої поваги, бо кожен з них особистість. Навіть, якщо вони не реалізували себе як митці і знаходяться в пошуку, кожен з них  сильна, творча і небайдужа людина. Маю за честь працювати з ними.

фото 3

(Полтавський поет Сергій Макаренко – актор «Театру сучасного діалогу»)

Р.Г.: Як саме ставлення учасників трупи вплинуло на становлення і розвиток ідеї такого театру?

І.Г.:  Проект не був би таким вдалим, якщо б до нього долучились учасники просто для того, щоб було де «не нудьгувати». Актори та задіяні в проекті режисери, драматурги, театрознавці відповідально віднеслися до роботи. Навіть коли закінчилося фінансування, а це був листопад, то покази продовжувались, навіть в інших містах. Квитки, проживання та харчування кожен учасник узяв на себе.  І ми дуже вдячні тим, хто інколи допомагає нам і компенсує хоча б квитки. Тема  війни болюча і кривава, як відкрита рана, яку потрібно  лікувати всіма засобами, в тому числі – культурою та мистецтвом.

фото 4

( Юна кримчанка Наталя Баранник бере участь в житті театру)

Р.Г: Ви планували поїхати з цими п’єсами у Слов’янськ, Лисичанськ, та ніші міста, які знаходяться під контролем України?

І.Г.: Плануємо й досі. Зараз активно шукаємо фінансової можливості.

Р.Г.: Які подальші плани є у вашого театру?

І.Г.: Ми працюємо над новими проектами. Незабаром запросимо глядачів на нові вистави. В пріоритетах – сучасна драматургія.

Р.Г.: А тематику війни та переселенців будете продовжувати?

І.Г.: Будемо обов’язково. Але мені здається, що з цією кризовою групою людей багато хто працює, навіть якщо подивитися грантові запити, то вирішення потреб ВПО зустрічаєш найчастіше. Мене турбує, що мало працюють з нашими хлопцями, які повернулися з війни. Здавалося б багато про це говорять і нібито щось роблять, але це дуже замало і що найголовніше – не завжди ефективно.

Р.Г.: Чого б ви хотіли побажати нашим читачам?

І.Г.: Миру, миру, миру, миру, миру.

Розмову провів Роман Грицун.

Коментувати

23 вересня 2017
22 вересня 2017