Професор історії розповіла, чому декомунізація – це більше, ніж просто перейменування вулиць

0

Минуло майже пів року з того моменту, як очільник полтавської ОДА Валерій Головко виконуючи закон України  «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» підписав наказ про перейменування вулиць Полтави, внаслідок чого більше 100 топонімів нашого міста змінили свою назву. У народі ж, та й навіть у середовищі політиків, чиновників цей процес прийнято називати «декомунізацією», бо таким чином ми позбавляємося від комуністичних символів – назв вулиць, пам’ятників, барельєфів. Та все ж, декомунізація  – це не просто зміна табличок. Про який вимір декомунізації маємо говорити сьогодні? І взагалі, якщо декомунізація – це щось більше, ніж перейменування вулиць, то що це?

Відповідь на це питання є у Людмили Бабенко, доктора історичних наук, професора, завідувачки кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету.

 – Безперечно, це щось більше, ніж просто зміна табличок. На жаль, сьогодні, вузька інтерпретація цих законів породила у суспільстві уявлення, що мова йде тільки про перейменування вулиць. Ну, в кращому випадку – ще про зняття пам’ятників Леніну та інших діячам радянської доби. Для людей, які були причетні до процесу декомунізації виникло побоювання, що ця надважлива справа переросла у якусь «кампанійщину». Особливо це було помітно у ході підготовки до перейменування. Справді, відбувалися слухання, публічні обговорення. Мої колеги брали участь у діяльності комісій, запрошували мене долучитися до цих процесів. Але оця бурхливість підготовчого етапу пішла на спад. По-суті, декомунізація, для пересічних громадян на цьому перейменуванні загальмувалася. ЗМІ також відійшли від цієї теми.

 

Пані Людмила вважає, що Україна запізнилася із декомунізацією на 25 років. Зараз же – це важливий, але складний і довготривалий процес.

 – Я хочу акцентувати увагу на тому, що ми із процесом перейменування запізнилися років так на 25. Це одна із причин тієї перманентної кризи свідомості суспільства, в стані якої ми нажаль перебуваємо. Вона є причиною негараздів та революцій, яке пережило суспільство в епоху Незалежності.

Декомунізація – це складний, довготривалий, болісний процес витворення  нової історичної та національної пам’яті. Якщо говорити про два виміри декомунізації, треба задіяти тих, хто  належить до суспільствознавчих наук, працівників наукових установ, до громадських організацій, які вже усвідомили що стара комуністична ідеологія – це величезний тягар, який гальмує все, що у нас відбувається: реформи, просування до нових уявлень, руйнування старих міфів.

 

У цьому контексті важливе значення має ностальгія за радянським минулим. І багато українців, які зростали в часи СРСР дуже добре пам’ятають ті позитивні моменти, які існували у старій системі.

 – Чим сильні рудименти старої системи? Перш за все, люди старшого покоління, які пам’ятають ту дійсність, від якої ми відійшли, вони згадують тільки те, що викликає неймовірну ностальгію – соціальні гарантії, захищеність. Вони з болем згадують, що було добре, що була безкоштовна медицина, освіта, гарантована робота. У світлі нинішніх негараздів наші співгромадяни перестали помічати, а що ж у тих умовах дозволяло зробити систему саме такою, якою вона була. Якої якості була та медицина? Згадайте про довгі черги та дефіцит продуктів.

 

Але якими б не були плюси та мінуси старої системи, українці мають іти вперед. Зараз нам важливо випрацювати спільне бачення нашого історичного минулого.

 – Я часто посилаюся на публікації Анатолія Погрібного, який вів на державному радіо, в якій працював із листами слухачів. Пізніше він видав книгу «Як би ми вчились так, як треба». У ній можна легко помітити зріз оцих різних вимірів національної пам’яті. Хто що пам’ятає, за чим сумує, як  людям запам’яталися моменти з нашого минулого. Ми маємо дати зелене світло незаангажованим історикам, які працюють із джерелами, які мають нагоду дискутувати. Саме історичну пам’ять формує історична наука. Це знання яке побудоване на фактах та подіях . Національна пам’ять побудована на символах уявленнях, на тому, що нас єднає. Це таке колективне уявлення про наше минуле. А от якраз спільного уявлення про минуле у нас і немає. Його треба змоделювати, і пояснити суспільству, що має бути нашим дороговказом, від якого тягаря слід відмовитися.

Публікацію здійснено в рамках інформаційного проекту «Хто ці люди». Його завданням є інформаційно-роз’яснювальна робота, що стосується висвітлення у місцевих ЗМІ та інформаційних резурсах історій про життя та діяльність людей, імена яких були обрані для назв вулиць Полтави у процесі виконання закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

publicpoltava

Коментувати

10 грудня 2017