Полтавська битва з радянським минулим

0

Ця історія про те, як націоналісти та комуністи билися за свої цінності та переконання, мітингуючи на одних і тих же вулицях, майданах, площах, маючи партійні офіси у одному ж і тому приміщенні. Вони були сусідами, інколи разом святкували дні народження, проте більше 20 років вели непримириму битву. Хтось із жовто-блакитним сьогодні, хтось із радянським минулим. Це була їх полтавська битва, і вони воювали, як могли…

Полтавська битва з радянським минулим. Інфографіка: Рузанна Давітян

Полтавська битва з радянським минулим. Інфографіка: Рузанна Давітян

У Африці немає вулиці Патріса Лумумби, а в Лубнах була, – так прокоментував необхідність зміни назв вулиць  Лубенський міський голова Василь Коряк. – А щодо закидів комуністів, що не запитали згоди в людей, то коли вони прийшли до влади, нікого не питали: клали маузер на стіл – і вся розмова, – повідомляла у 2008 році Полтавська обласна прес-служба «Української народної партії».

Слова тепер вже покійного мера-декомунізатора цитували ледве не всі обласні ЗМІ, а мені, студенту другого курсу історичного факультету, який відвідував проукраїнські мітинги й тусівки, думалося: що заважає полтавській владі отак взяти, і прибрати з вулиць радянські назви й пам’ятники? А то дисонанс якийсь виходив: на стіні головного корпусу аграрної академії висить меморіальна дошка головному отаману військ УНР Симону Петлюрі. У той же час, за якийсь кілометр, у сквері, що навпроти краєзнавчого музею, розташована могила з надмогильною плитою, на якій написано «тут поховані комуністи, брати Петро та Анатолій Літвінови, червоноармійці, які героїчно загинули в боротьбі з петлюрівськими бандами в 1919 році».

Нам, полтавцям, українцям потрібно було визначитися, які імена мають право залишитися на вулицях міст, а яким – місце тільки у архівах, книжках та музеях.

Здавалося, що історична битва з комуністичним минулим розпочалася саме з вулиць, однак це було не так. Полем цієї баталії стала історична пам’ять. І це було не у 2008-му, а ще раніше – у 1991-му.

Два дискурси в одному полі

2 (10)

Лідер «Молодої Просвіти» Олег Пустовгар у березні 1991 року вступив до «Народного Руху України». Його мама купувала газету «Літературна Україну», в якій писалося про злочини тоталітарного режиму. Пан Олег розповідає, що ця газета наштовхнула його на думку, що потрібно боротися проти комуністичної ідеології. На початку 90-хх він працював у сільській школі, де організовував заходи, присвячені пам’яті жертв голодомору. Саме так можна було боротися з радянським минулим у той час. Бо раніше комуністи забороняли і не визнавали геноциду 1932-1933 років. Фундаментом тієї системи стали маніпуляції з історією, свідоме замовчування реальних подій. Але ж совок поїхав, та мислення лишилися. Зі здобуттям незалежності, частина населення не підтримала ідею засудити злочини радянського минулого, вважаючи це ледве не бандерівською інтригою. Та все ж активісти, вчителі історії, літератури продовжували ламати міцну стіну радянської пам’яті, знаходячи в її підмурках залишки історичної правди, на яких мала постати нова свідомість.

У 1994 році в Києві відбулася конференція «Комунізм  – глухий кут історії». Саме там були сформульовані основні принципи, які через 23 роки лягли в основу офіційних процесів декомунізації, впроваджених за президенства Порошенка. Перейменування вулиць, демонтаж пам’ятників комуністичним діячам, а головне – розкриття спеціальних архівів колишньої КДБ. Про все це говорили на конференції, на якій виступали відомий дослідник голодомору, американський історик Джеймс Мейс, та чеський президент Вацлав Гавел.

Олег Пустовгар робив репортаж  про ту конференцію для медіа. Однак, його опублікувала лишень одна полтавська газета – «Молода Громада». Цікаво, що засновником того видання було обласне управління у справах сім’ї, молоді та спорту. По-суті вони продовжували випуск газети «Комсомолець Полтавщини», але під іншою назвою.

Комуністична радянська ідеологія співіснувала з проукраїнськими поглядами в середині нової Незалежної України. Але це було не примирення чи пошук спільних точок дотику. Це було протистояння, яке демонструвало, що в суспільному дискурсі можуть співіснувати дві протилежні ідеологічні системи: комуністична та українська націонал-патріотична.

Вулиці та будинки Полтави як поле битви

3 (10)

Журналісти кепкували з того факту, що у двохтисячних роках «Народний Рух» та полтавська «Компартія» мали свої офіси на провулку Піонерському  в одній будівлі.

Після своїх заходів, комуністи з портретами Леніна, йшли коридорами повз кабінети «просвітян», найбільш непримиримих ідеологічних суперників, проте якось та й уживалися в одних приміщеннях. Одного разу секретар компартії, святкуючи своє день народження, запросив Олега Пустовгара на чарку до кабінету комуністів. Сусіди все ж, сусіди.

Прізвище того «компартійця» – Богун. Українське прізвище, до речі. Виникало питання, як це він отак підтримує антиукраїнську політичну силу. Коли «просвітяни» в нього про це запитували, він відповідав: Давайте розповім Вам про Сталіна. Ото людина була. Вас погано вчили у педагогічному університеті. У вас там одні націоналісти.

Я сам пригадую, як націоналісти намагалися боротися проти радянського минулого, яке місцеві комуністи пробували воскресити в головах старшого покоління, в головах сучасної молоді. Датами цих битв ставали  ювілей знаменних подій. От приміром, до роковин жовтня 1917, полтавська комуністична спільнота збиралися на мітинги, виходили у місто з квітами й червоними прапорами, співаючи про молодого Леніна та революцію. «Просвітяни», «народнорухівці» роздавали листівки, в яких було написано, що ніяка то не революція, а то насправді – переворот, зроблений Леніним за німецькі гроші, з метою захопити владу. На їх думку, то була справжня історія, а не та, в яку вірили полтавські прихильники комунізму.

Історик Юрій Волошин, викладач педагогічного університету, не брав участь ні в тих, ні в інших акціях. Прохолодного листопадового дня  він просто стояв у черзі біля овочевого кіоску що містився поруч з пам’ятником вождю світового пролетаріату. Попереду нього один чоловік в дуже емоційній формі щось пояснював жінці.

–           Ці комуняки! От гади. Водять тут свої хороводи, біля свого Леніна, кожного року водять. До речі, люба, а ти знаєш, чого вони  саме тут пам’ятник вождю поставили. Та бо на цьому місці колись було джерело, з якого йшла наша українська, козацька, полтавська енергія. А вони, ці комуняки, взяли та й закрили його. І втратили ми свою силу. От якби зараз знести цього ката.

За тим чоловік повертається до полтавського історика, і говорить, підморгуючи:

–           Це я чув, що у педінституті таке розказують.

Юрій Волощин із посмішкою згадує той епізод десятирічної давнини. Але на засіданнях топонімічної комісії, яка напрацьовує нові назви для перейменування вулиць, він серйозно говорить про конкретні, а не містично-обивательські речі, вказуючи в честь кого мають тепер називатися місцеві топоніми

І дійсно, у Полтаві  жили, вчилися і працювали діячі всеукраїнського масштабу. Серед них – Іван Стешенко, Олександр Поль, Кирило Осьмак. Українське Відродження 20-хх років ХХ ст. будується саме на іменах цих людей.

Юрій Волошин разом з Олегом Пустовгаром працював у топонімічній групі, яка утворилася в березі 2016. Поява цієї команди стала ключовим етапом полтавської битви з радянським минулим.

Коли мер міста Олександр Мамай по-суті відмовився займатися перейменуванням вулиць, за справу взялися громадські активісти та історики, які декілька місяців напрацьовували список топонімів, який мала затвердити Полтавська ОДА, а саме її голова.

Критичний погляд на історію

4 (11)

Власне, ось ця дерадянізація міського простору відкриває нам шлях до критичного переосмислення власної історії. Не всі знають, хто такий Роман Шухевич, чи той же Симон Петлюра. Тому історики й журналісти мають говорити про ці імена. Важливо робити це не з точки зору героїзації, штибу «он Ленін такий поганий, нищив усе українське, а Шухевич та УПА воювали за незалежність, вони герої, крапка. Така риторика мало що змінює. Як говорив професор Католицького університету Ярослав Грицак – «Робін Гуд він і бандит і герой водночас». Так само і з більшістю історичних діячів, на честь яких перейменували полтавські вулиці. Івана Мазепу, як показали дані соцопитування групи «Рейтинг» досі негативно приймають 22 % українців. Проти встановлення його пам’ятника виступав і міський голова Полтави Олександр Мамай, і частина містян.

З іншого боку, все це дає нам широкий майданчик для обговорень. А істина то народжується в дискусії. Ефективні рішення, з яких починається прогрес – це продукт обговорень, критики, продукт діалогу.

Декомунізація – це більше ніж зміни назв вулиць та демонтаж пам’ятників. Це боротьба з бідністю, це реформи гуманітарної сфери, економічного та побутового життя, це пошук того, що нас  об’єднує. Приміром, персоналії. Степан Бандера, як би того не хотіли патріоти та націоналісти, не є тим, хто об’єднує українців. Натомість, Шевченко, Леся Українка, Іван Франко єднали нас до 1917, в радянський час, і продовжують гуртувати зараз. Із сучасників це робить музикант Святослав Вакарчук та письменник Сергій Жадан. Вони нейтральні по відношенню до ідеалізації того ж Бандери. Для них він не є ні героєм, ні зрадником.

Декомунізація, це битва з минулим, що відбувається в головах людей. Поряд зі зміною назв вулиць, потрібно долати систему патерналізму. Я не раз чув, що мешканці певного будинку хочуть створити ОСББ та забрати із рук ЖЕКів турботу про свій власний дім, однак знаходяться бабусі й дідусі із совковими переконаннями, і ні про яке ОСББ чути не хочуть. Радянська людина звикла, що держава про все подбає – відремонтує дах в будинку, замінить труби, утеплить. Бо у часи СРСР не культивувалося поняття приватної власності. У цьому суть патерналізму. Він, на мою думку, є гальмом прогресу. Потрібно декомунізувати пам’ять та свідомість людей, щоби вони стали більш активними, самі відповідали за своє майно і добробут. Тоді ми подолаємо бідність. Тоді подолаємо комунізм та радянське минуле.

Інфографіка: Рузанна Давітян

Коментувати

22 вересня 2017