Нацбезпека чи антирелігійні закони? Думка політолога, священика та юриста з приводу церковних законопроектів Ради
1

18 травня Верховна Рада розглядатиме законопроекти № 4511 і № 4128, що можуть дозволити владі втручатися у діяльність релігійних організацій, які керуються з території держави-агресора. «Трибуна» поспілкувалася з політологом, юристом та священиком і дізналася чи порушують ці закони право на свободу віросповідання, та чи можуть вони захистити національні інтереси України.

 tserkva

У законопроекті пропонується надати особливий статус релігійним організаціям, що керуються державою, яку  Рада визнала агресором. Закон  передбачає:

  – особливу процедуру реєстрації статутів таких релігійних організацій;

  – підписання договорів (угод) між державою та керівництвом вказаних релігійних організацій;

 – встановлення погодження кандидатур, що призначаються до керівництва релігійних організацій на центральному та регіональному рівні із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.

Релігійні організації змушені будуть погоджувати з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту, запрошення іноземних громадян для проведення проповідницької діяльності на території України.

Політолог Тарас Березовець вважає, що цей законопроект має важливе значення для національної безпеки України, з огляду на російську агресію:

 – Церква діє у правовому полі, робить платежі до бюджету, її піддані – громадяни України, тому я би не говорив тут про якесь втручання, особливо з огляду на гібридну загрозу та російську агресію. Роль РПЦ у цих подіях особливою. На окупованих Росією територіях Криму й Донбасу майно українських церков незаконно переходило у власність РПЦ. Вся власність УПЦ МП на території міста Севастополь незаконно перейшла до РПЦ. Це було рейдерське захоплення. Але досі немає позовів від УПЦ МП до російської православної церкви. Вони мовчать, – говорить Тарас Березовець.

Тарас Березовець

Експерт вважає, що в середовищі Української церкви московського патріархату є проукраїнські священники та парафіяни, які давно хочуть вирватись з тенет впливу Москви:

На мій погляд, великий відтік віруючих з церкви Московського патріархату до Київського після 2014 року, говорить нам про те, що треба працювати з патріотичним крилом священників Московського патріархату і дати їм можливість відірватися від російської православної церкви. А вона, РПЦ, виникла з юридичними порушеннями, були порушені й канони. Тому те що робиться – логічний і правильний крок. Це прощання з «русскім міром», – вважає політичний експерт.

Василь Фазан, протоієрей полтавського храму Вознесіння Господнього  (Українська православна церква Московського патріархату) говорить, влада порушує конституцію, адже згідно із законом –  церква відділена від держави:

 – У нас цікава історія. Сьогодні державою-агресором може бути Росія, а завтра – Італія, Німеччина. Питання стосується не тільки Православної церкви, яка має центр у Москві. Мова про Католицьку церкву, з центром у Італії, протестантів, що мають керівні центри у Англії, Німеччині. Довкола цих питань загострюється увага, щоби було протистояння. Те саме питання стосується мусульман.

Нажаль, ця ситуація показує, що наші політики, депутати, вибачте за слово, є невігласами у Конституції. Це маніпулювання не зовсім етичне. Коли я не є економістом, то я не чіпаю питання економіки, приміром.

Питання в тому – наскільки владі потрібно чіпати саме церкву? Чимало священників зараз є доступні людям, вони публічні. Ви можете побачити, чим вони займаються, почути, що говорять. Тому питання до влади – навіщо загострювати ситуацію там, де це не потрібно?

Це пряме порушення Конституції і втручання у справи церкви. Це дасть можливість до розв’язання релігійної війни. Це не просто питання Московського чи Київського патріархату. Це релігійний аспект до протестантів, католиків. У жодній країні світу такого немає. Існують норми закону і коли церква чи окремі священики їх не виконують, то є кримінальна чи адміністративна відповідальність, – говорить Отець Василь.

Василь Фазан

Аргументи політиків, які розробляли відповідні законопроекти зводяться до того, що Церква Московського патріархату пропагує так званий «русскій мір» та веде антидержавну діяльність. Василь Фазан впевнений, що коли хтось і веде антидержавну діяльність, то це є окремі священники, а не церква в цілому:

 – Я людина, яка живе по заповідям Христовим. У Христа не було поділу на іудеїв, фарисеїв. Христос не є українцем, росіянином, китайцем. Він є для всіх націй. І якщо священник веде якусь антидержавну чи антинаціональну діяльність, то будь-ласка  – відповідно до законів, його можна притягнути до відповідальності. Це будуть конкретні люди. Не церква веде антидержавну діяльність, а окремі люди, священики. Коли ви почули, що священик веде антидержавну проповідь – пишіть заяви до поліції, синоду. Якщо це буде доведено юридично, то він отримає відповідне покарання.

Мої лекції слухають студенти Педагогічного університету. Якщо вони почують в моїх словах антиукраїнські настрої, це їх право – заявити у поліцію.

Нажаль, ті люди, які пишуть такі законопроекти не розуміються на релігії. Вони мають до Бога таке відношення, як ми з Вами до Марсу. Біблія пише про любов і повагу, тож навіщо вигадувати такі закони, – говорить Василь Фазан.

 

Юрист Юрій Романов стверджує, що  прийняття цього законопроекту є прямим втручанням держави у діяльність церкви:

 – Право на свободу віросповідання кожному гарантує Конституція. Це право можна обмежити законом лише у випадках визначених Конституцією України та ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод,, зокрема в інтересах охорони громадського порядку, захисту прав і свобод інших людей. Релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Тож на мою думку, законопроект про надання «особливого статусу» з боку держави для одних релігійних організацій, на відміну від інших може розцінюватись,  як втручання держави у діяльність церкви, так як порушує рівноправність релігійних організацій.

Законопроект не узгоджується з положеннями ст. 5 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації», які не допускають встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших, – говорить Юрій Романов.

Юрій Романов

Правознавець акцентує увагу на тому, що у статті 5 цього законопроекту пропонується запровадити погодження із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії призначення центрального та регіонального керівництва релігійних організацій.

 – Цей момент порушує конституційний принцип невтручання та відокремленості держави від церкви, а також порушує право на свободу світогляду та віросповідання, закріплений у статті 35 Конституції України, оскільки надає можливість органу державної влади втручатися в організаційні моменти діяльності релігійної організації як юридичної особи, шляхом погодження або не погодження кадрових рішень – говорить Романов.

Підсумовуючи, юрист зазначає, що у статті 16 чинної редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» надається вичерпний перелік підстав припинення діяльності релігійних організацій, тому запропоновані у статті 7 проекту підстави припинення діяльності релігійних організацій потребують узгодженості з Законом.

На думку правника, за змістом проекту не зрозуміло, що творці законодавчої ініціативи вкладають у поняття «системне порушення законодавства», та яким чином мають встановлюватися «факти співпраці з  представниками мілітарно-терористичних  угрупувань» як підстави для припинення діяльності.

Обкладинка: Рузанна Давітян 

Коментувати

1 Коментар
Марія
• 22:55 | 19 травня 2017

Ніякого “особливого статусу” для релігійних організацій будь-якої конфесії бути не може !!! Це справді зправової точки зору є нонсенс, бо породжує нерівність, а значить і конфлікти. Для чого збурювати народ? Треба просто ЗАБОРОНИТИ УПЦ МП на території України на підставі правових актів Вселенської православної церкви. На законодавчому рівні слід негайно націоналізувати (просто відібрати) абсолютно всі релігійні споруди, якими користуються ворожі до нас церкви Московського патріархату і обмежити їх юрисдикцію тільки їхньою територією, адже вона як перебувала, так досі й перебуває в тісній залежності від російських церковних і світських структур. Три Лаври України знаходяться в користуванні МП, але ж вони, як і інші храми, побудовані українськими громадами і за їхні кошти. Яке право мають московські попи відбирати те, що їм ні за яких умов належати не може? Це ж культурна спадщина українського народу, пам»ятки архітектури, власність тільки українського народу (громади)!
Майже ідентичну правову позицію визначив і Вселенський патріархат, який вказав московським попам на їх місце. «В столиці Туреччини Стамбулі патріархи Константинополя, Александрії, Антиохії, Єрусалиму, а також предстоятель автокефальної церкви Кіпру зібрали спеціальний собор.
Вони підкреслили необхідність поважати і суворо дотримуватись географічних кордонів для всіх православних церков.
Цими словами патріархи підкреслили невизнання канонічного статусу Української православної церкви Московського патріархату як «невід»ємної частини» РПЦ.
Оскільки в Томосі 1924 року – ухвалі про заснування церков, Константинопольський патріархат констатував, що ніколи у законний спосіб не відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською митрополією.
Що стосується всього Московського патріархату і його канонічних кордонів Константинопільський собор придержується Томаса 1589 року, згідно якого територія теперішньої України не входить до складу Московського патріархату».
Патріархи чотирьох старовинних церков світу закликали Російську православну церкву притримуватися своєї канонічної території, що достеменно урізає апетити московських попів щодо їх діяльності в Україні.
Звісно, що для провадження будь-якої діяльності на території іншої держави потрібен дозвіл на працю від компетентних органів тієї країни. Всі ж розуміють що таке працевлаштування в іншій державі і ніхто цього й не думає заперечувати, а московіські попи можуть у нас “працювати” кагубістськими сексотами (секретными сотрудниками) і ще й бузять. До того ж за гроші наших парафіян вони фінансують війну на сході. Люди, ви що очманіли? Ви що не розумієте, що своєю московською церквою купуєте кулі для свої дітей, чоловіків, що воюють на Донбасі? Необхідно також християнство необхідно визнати державною релігією, бо Київська Русь (тепер Україна) завжди (від хрещення в 988 році) була православною державою, яка відмовилася від поганства. Це означало б право громадян на вільний вибір своїх релігійних поглядів, однак, державною і основною мала б бути православна віра, до якої нікого примушувати не будуть.
Цей принцип не є новим, бо антична Римська імперія вже дуже успішно показала нам таку форму правління в державі. Ось один з можливих варіантів потрібного й нам розвитку подальших способів для об»єднання світського й церковного, але з однією дуже важливою, суттєвою відмінністю: Рим був рабовласницькою, експлуататорською державою, де людина була для держави, а Україна – демократична і сповідує діаметрально-протилежний принцип «держава для людини».
На мою думку, Церква мусить повернутися до людини лицем і підтримувати її у всьому, а не протиставляти себе громаді своїми далекими від сучасності правилами та часто й заборонами. Досі вона, як і держава, вважала людину засобом для свого панівного й безбідного існування, а на цьому етапі еволюційного розвитку суспільство потребує вже протилежного відношення до себе. Церковнослужителі мають диспонувати себе як служителі, справжні духовні пастирі, які вміло ведуть ввірені їм пастви до Бога. І в цьому їхньому служінні ніяк не вийде залишити неписаний устрій «держава в державі», що існував досі, бо Православна Церква в Україні вже стала рівноправним суб»єктом усіх правовідносин. А це вже цілком відмінний принцип функціонування Церкви як релігійної організації зі status quo юридичної особи. Тому абсолютно нічого, а найбільше “особливого статусу” для УПЦ КП придумувати не треба, бо вона через окремі церкви вже має правовий статус юридичної особи і цього цілком достатньо, щоб відстоювати свої права. А УПЦ МП треба заборонити на підставі вказаних вище правових актів, що не дають права москалям “правити” поза їхньою адміністративною територією. Ще одна підстава – це ведення ними антиукраїнської пропаганди на розпалювання ворожнечі між українським народом та незаконне володіння культурною спадщиною українського народу, пам”ятками архітектури (Лаври та храми). Слід негайно зміними і ст.35 Конституції України, яка ще проголошує відділення церкви від держави, що не відповідає дійсності. Кризу в Церкві спричинюють і ті значні відмінності у розумінні своїх громадянських прав і свобод, які включають і право на свободу совісті і віросповідування. Основні норми записані в спеціальному Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 року, який налічує аж 32 статті. Зрозуміло, що такий куций та недолугий Закон ніяк не може задовольнити повною мірою всі запити вірян в їх релігійному поступі.
Пріоритетну юридичну силу має, безумовно, стаття 35 Конституції України, що гарантує кожному його право на релігійні уподобання, а ще: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Думаю, що тут не все відповідає дійсності, бо згаданий вище Закон дозволяє церковнослужителям брати участь у всіх суспільних процесах існування держави, в тому числі й у виборах. Яке ж тут відокремлення?
Чи, може, відокремленням слід визнати вивчення в школах християнської етики та релігієзнавства? Ні, бо немає ніякого розриву між церквою і державою, а є якась напівправда чи й відверта брехня, і це слід, нарешті, визнати та назвати речі своїми іменами. Між Православною Церквою і державою Україна в питаннях релігійної освіти існує нормальний діалог, який неабияк згладжує існуюче досі протиставлення церковне-світське. Має ж бути одне-єдине розуміння наших моральних принципів, суспільної свідомості, культури поведінки, що і є насправді демократичним правом особи.
Юриспруденція визначає сутність права як систему загальнообов»язкових, встановлених і охоронюваних державою норм поведінки осіб в процесі їх життєдіяльності.
Об»єднує сам Господь, бо це його метод, на відміну від сатани, що завжди діє тільки за принципом «divide et impera» (лат. – розділяй і володарюй). Тому така синтезуюча тенденція релігійної освіти є угодною Богу, а значить справедливою і правильною.
Релігією не є застарілі споконвічні догми, канони, правила, а це – жива субстанція суспільства, яку неможливо забальзамувати і просто вивчати як древній історичний витвір, далекий від життя. Складається враження, що людство в своєму розвитку пішло далеко вперед, а Церква так і залишилася в дрімучому середньовіччі, бо вперто, «курам на сміх» продукує думку незмінності своїх приписів. Вони мусять бути зміненими відповідно до сучасних моральних і духовних запитів суспільства, але мудро, чітко визначено, узгоджуючи всі норми існуючого права в Україні.
Слід відзначити, що вперше в історії людства православ»я опинилося в демократичній системі державотворення, але за чверть століття не відбулося жодних концептуальних змін щодо чіткої конкретизації status quo Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), що часто дає можливість Українській Православній Церкві Московського Патріархату (УПЦ МП) здійснювати підміну понять, замовчуючи всюди, де тільки прийдеться, абревіатуру «МП», диспонуючи себе як «Українська Православна Церква» мало не «в гордом одиночестве» та принижуючи таким чином існування УПЦ КП.
Дотепер найбільша світова релігія християнство, а значить і Православна Церква, існувало тільки в класових, тобто експлуататорських суспільствах, тому й було ідейним натхненником або й учасником нещадної експлуатації людини людиною. Такий підхід до віросповідування є категорично неприйнятним в демократичному суспільстві, що слід негайно виправити засобами юриспруденції, хоча священнослужителі в один голос й твердять, що церковні канони є незмінні. Можу погодитися, що вони й справді досі були незмінними, а тепер слід розумно, з Божою допомогою залишити чинними тільки те, що відповідає сучасному етапу розвитку суспільства, а не спиратися на правила, канони, де ще існують поняття «раб», «оголошені», «відпалі» і т. д.
Вкрай необхідно також якнайскоріше приєднати Церковне право до загальної правової системи України як рівноцінну галузь права, щоб структуризувати їх норми відповідно до вимог світського права та підготувати висококваліфікованих фахівців з Церковного права.

Відповіcти
27 липня 2017
26 липня 2017