#Купа_вражень. Костянтинівка. Місто з залізним серцем

1

Раніше у Костянтинівці Донецької області я була лише проїздом. Однак під час навчання на першому модулі Школи етичної журналістики затрималася на чотирі дні. Від міста не очікувала нічого цікавого, але воно виявилося досить своєрідним.

Костянтинівка, промзона

Костянтинівка, промзона

У день приїзду Костянтинівку заливало дощем. Відтак вигляд вона мала ще сіріший, ніж у погожий день. З околиці, від залізничного вокзалу у центр –  так звану нагірну частину – маршруткою їхати приблизно 30 хвилин. Коштує проїзд 5 грн. і, в принципі, іншого громадського транспорту у місті немає. Маршруткі ж починають їздити о 7 ранку – і припиняють о 19. В інший час – або таксі, або пішки.

Снідаємо в кафе “Анталія” у центрі міста. Воно розташоване на першому поверсі п’ятиповерхівки і вважається одним з пристойних. Одразу перед кафе – кіоски місцевого базарчику. Зі східців закладу видно їхні задні двері і подекуди – розкидане сміття. З-поміж однакових, обшитих сайдингом магазинчиків вирізняється  “Куркуль” – з імітацією плетеного тину та соняхами у вітринах. Він належить ветеранові АТО Сергію Свириденку. На прилавку – кочитта, манчего, хамон: боєць виготовляє крафтові сири та ковбаси в іспанському стилі. Свого часу Свириденко з родиною переїхав з окупованого Донецька на дачу в Іванопіллі, неподалік Костянтинівки. У 2015 добровольцем пішов на фронт, воював у складі   54 бригади. Власне, його продукція – чи не єдиний пристойний сувенір, який можна привезти із сучасної Костянтинівки.

У центральному скверику – дитячий майданчик та яскраво розфарбовані скульптури Білосніжки та семи гномів, зроблені, вочевидь,  якимось місцевим майстром. Квітнуть абрикоси та розпускається бузок: дерев, як для класичного промислового містечка Донбасу, у Костянтинівці незвично багато. Свого часу так намагалися покращити екологічний стан містечка, яке було одним із найзабрудненіших у Радянському Союзі. За тих часів тут працювало 26 підприємств: металургійні, машинобудівні, хімічні. Також стотисячна Костянтинівка була центром скляної промисловості України. Чи не кожен містянин вважає своїм обов’язком розказати, що рубінові зорі для московського Кремля виготовили саме тут. Однак зараз від колишньої величі залишилися самі руїни.

Руїни заводуправління

Руїни заводуправління

Промислова зона у Костянтинівці – в самому серці міста, на обох берегах р.Кривий Торець. І приватний сектор, і багатоповерхова забудова розташовані навколо неї. Нині гуляти розбитими цехами та заводуправліннями, від яких лишилися хіба фасади, ніхто не боронить.  Місцеві кажуть: занепад почався ще років 15 тому, зараз “на метал” дорізають останнє. Як не цинічно вучить, але віна нае втхнула трохи життя у “Констаху”. Сюди почали їхати люди:війскові, волонтери, журналісти. А під них запрацювала хоч якась інфраструктура: магазиники, таксі, готелі та кафе. Але не тільки. Тут з’явилися люди, що поглянули на рідне місто ніби іншими очима – і на фоні загального занепаду знайшли у собі сили почати якісні перетворення і запустити зовсім нетипові для Костянтинівки проекти.

Минулого року в одному з колишніх цехів місцеві активісти провели музичний фестиваль “Most-fest”. Цілий день тут виступали гурти, зі сцени читали поезію, була навіть фуд-зона. На імпрвізованих кріслах з дерев’яних піддонів можна було посидіти на умовній терасі: розглядати минуле промислової Костянтинівки та сперечатися про майбутнє.

Цех, де відбувався музичний фестиваль

Цех, де відбувався музичний фестиваль

Серед ініціаторів фесту – активісти Наталка Сосницька та Сергій Мірошніченко. Обоє – місцеві. Під час нетривалої окупації Костнінтинівки мали досвід життя в столиці. Але вирішили повернутися додому. Заснували “Вільний простір “Druzi”, де об’єднали людей для реалізації різних цікавих, здебільшого культирних або освітніх, проектів. Під це отримують гранти від міжнародних організацій, котрі опікуються відродженням постраждалого від війни Донбасу.

Наталка Сосницька та Сергій Мірошніченко

Наталка Сосницька та Сергій Мірошніченко

– Наше місто вважають депресивним. Ми власним прикладом показуємо, що тут теж можна здійснювати цікаві проекти. Люди дивуються, бо раніше не уявляли, що може бути так, – каже Наталка.

Утім, коли проводить нам екскурсію промисловою зоною, визнає: за рахунок лише культурних проектів, тих же фестивалів чи туризму, Костянтинівці не вижити:

– Я думаю, що відроження промисловості теж потрібне. Наприклад, у нас чудові фахівці з роботи зі склом. Мої батьки мають власний бізнес – займаються виготовленням акваріумів та термообробкою скла. Зараз живуть у столиці, але достойних спеціалістів там знайти не змогли. Врешті організували гуртожиток, куди щодватижні на роботу приїздять фахівці із Костінтинівки. Отримують пристойну зарплату, яку потім привозять родинам у рідне місто. Так що скляну промисловість варто було б відродити. Але, звісно, 26 заводів нам не треба.

Середня зарплата у містечку тим часом – 4-5 тисяч гривень. Здебільшого містяни працюють у бюджетній сфері (вчителі, лікарі, соцпрацівники), в таксі та сфері обслуговування, або на кількох підприємствах, що збереглися.

Вільний простір

Вільний простір

“Вільний простір “Druzi” розташувався на другому поверсі напівзакинутого кінотеатру “Супутник”, що знаходиться в житловому будинку 1930-хх років будівництва. Приміщення міська влада надала безкоштовно, щойно стало ясно, що активісти дійсно реалізують потрібні місту проекти. Розрахований простір здебільшого на школярів та студентів місцевого технікуму, але насправді сюди приходять всі: можна поспілкуватися, навчитися веб-дизайну і соціальному підприємництву, спланувати спільну акцію чи навіть просто повчити уроки. Так, економістка Вікторія Карпусь після роботи малює тут ілюстрації для своєї майбутньої дитячої книжки.

Ілюстраторка

Ілюстраторка

Один з проектів “Druzi” – відродження місцевих парків. Започаткувала його старшокласниця Софія Пилипенко, яка запропонувала проект реконструкції парку “Хімік”. Знайшлися однолітки-однодумці, підтримали дорослі – і тепер вже не один парк в місті виглядає цілком пристойно. Щоправда, не “Хімік”, з якого все почалося: зараз поблизу нього розташувалася одна з бригад ЗСУ. Тому усі роботи цивільних осіб у парку припинилися.

“Druzi” існують на грантові кошти. Вони намагаються заповнити собою нішу не лише суспільнокорисної діяльності, але й нішу розваг для молоді. Ця пустує в місті вже довгий час. Усі вистави чи кінопрем’єри – у сусідньому Краматорську. Їхати туди автобусом або потягом 40 хвилин. Костянтинівська ж молодь донедавна мусила або безцільно тинятися вулицями, або тусуватися у нечислених місцевих кафе. У місті іще якось функціонує міський будинок культури. Ті ж, що раніше діяли при заводах, закрилися. По стінах величних споруд з колонами та ліпниною біжать тріщини, вікна глипають вибитими шибками, крізь діряві дахи проростає трава.

Кінотеатр "Супутник"

Кінотеатр “Супутник”

Колись у Костянтинівці було 11 кінотеатрів та кінозалів. Зараз повноцінно не функціонує жоден. Директорка КП “Об’єднання парків та кінотеатрів” Інна Ягмурова розказує про спроби відродити кінотеатр “Супутник”, де двічі на місяць таки відбуваються кіносеанси:

– Представникам соціально незахищених категорій населення – пенсіонерам, людям з інвалідністю – показуємо хороші, добрі фільми: комедії, мелодрами. Запрошуємо і бійців з частин, що нині “стоять” у місті. Для них у нас – сеанси сучасного, патріотичного вітчизняного кіна, у тому числі – на військову тематику. Але прем’єр у нас не буває: на це потрібні кошти, яких у міста немає.

Іще одне місце для кінопереглядів придумали активісти. Влітку вони дивляться фільми на так званих Кіносхідцях – сходах до будівлі колишнього помпезного кінотеатру ім.Леніна. На його фасаді – ще й досі радянський герб, а всередині – фреска з Леніним на всю стіну. Тут холодно навіть у погожий квітневий день. Стелю тримають масивні колони, на другий поверх ведуть такі ж масивні східці з широкими перилами. У підвалі кінотеатру – велике занедбане бомбосховище, про яке у прифронтовій Костянтинівці не знає майже ніхто з городян. У відповідь на запитання про відродження кінотеатру сивий директор розводить руками: сумнівно, що 70-тисячне, на сьогодні, містечко потребує такого величезного закладу. А як змінити чи доповнити його функціонал, наразі не придумали.

Кіносхідці

Кіносхідці

Розпис у кінотеатрі

Розпис у кінотеатрі

Хоча з креативністю “на голому місці” у Костянтинівці проблем немає. Так, активісти придумали прибудувати сходинки до пустого постаменту в одному з парків, де раніше стояв пам’ятник Леніну. Хочуть зробити  нього ніби всенародну трибуну і п’єдестал пошани для кожного водночас.

– Після декомунізації парку “Ювілейний” (його так назвали на честь 50-річчя СРСР) ми взяли металеві літери назви і склали з них слово “ЛЮБОВ”. Встановили новий напис у відреставрованому  парку. А поряд іще зробили “Місточок для закоханих”. Так утворилася популярна серед місцевих молодят фотозона, – ділиться прикладами Ягмурова.

Любов у парку

Любов у парку

Крім фотозони у головному міському парку – гіпсові леви на центральній алеї та старі, ще радянські атракціони. Однак вони проходять перевірку і віднедавна знову працюють щоліта, кажуть нам місцеві. Шкода, що сезон іще не розпочався, тож ні на “Ланцюгах”, ні на “Чортовому колесі” покататися не вдалося.

Центральний парк

Центральний парк

Якби не зруйнована промзона, Костянтинівка цілком придалася б для такого собі музею під відкритим небом “Типове донбаське містечко 1930-1970 років розквіту”. Принаймні, житлова забудова тут якраз із тих часів: двоповерхівки на 8-10 квартир з балконами та еркерами, триповерхові робочі будинки з квартирами у мансардах, “сталінки” з фігурами гімнастів та типові  “хрущовки”. Однак, якби в колишньому Союзі притомніше ставилися до збереження історичної спадщини, то у Костянтинівці міг би зберегтися і бельгійський слід. Адже саме бельгійські промисловці будували тут перші заводи,  лікарні і маєтки, фактично, створивши повноцінне місто. Однак з тих часів збереглися буквально пара споруд. Та й ті сьогодні невпізнавані.

Архітектура

Архітектура

Архітектура

Архітектура

Архітектура

Архітектура

У радянській Костянтинівці не було жодного храму. Активно будувати церкви почали у 2000-х роках. Тому культові споруди тут – новобудови. З десятка церков лише одна належить до Київського патріархату. Причому передали її на вимогу громади вже після початку війни, у 2014 році. Тому суди між Московським та Київським патріархатом за споруду та землю під нею досі тривають.

Настоятель церкви, отець Костянтин – капелан однієї з бригад  Збройних сил України. Він показує місцеві реліквії – ікони, що їх бійці батальйону “Донбас” привезли із захопленого Іловайська. Кажуть, молилися біля них у найважчі дні. На великі свята до церкви приходить близько 2000 прихожан.  Також тут вінчаються і хрестять дітей українські бійці.

Священик біля вивезених з Іловайська ікон

Священик біля вивезених з Іловайська ікон

– Цей храм – один із пунктів екскурсії “Костянтинівка українська”. Також ведемо гостей до пам’ятного знаку місцевим хлопцям, що загинули, захищаючи країну. Екскурсія проходить через все місто і закінчується біля однієї з військових частин, – пояснює місцевий активіст Володимир Березін. – Хочемо показати, що Костянтинівка – це Україна. Що вона має коріння  у цій землі. Для нас це дуже важливо. Знаєте, зміни у свідомості людей тут почалися давно. Все одно місто, хоч і повільно, ставало все більш українським. Просто війна значно пришвидчила цей процес.

23 жовтня 2018
22 жовтня 2018