Іван Миколайчук. «Оскар» українського кіно

0

Український кінематограф уже давно отримав свого «оскара». Прекрасна та неповторна гра Івана Миколайчука у топових стрічках таких, як «Тіні забутих предків» чи «Білий птах з чорною ознакою», принесла славу й визнання нашому кіномистецтву.

А декомунізація вписала ім’я актора на полтавські вулиці. Тож будемо говорити про зірку вітчизняного мистецтва.

Миколайчук

Інфографіка: Рузанна Давітян

Мені дванадцятий минало, я грав в театрі за селом

Іван народився у великій родині. 13 дітей. Щасливі батьки. І не тому, що мають так багацько діток, а тому що їх діти були слухняними й творчими. От, приміром, Іван почав грати у самодіяльному сільському театрі коли йому було 12 рочків. Хоча, великій родині жилося нелегко. Жилося нелегко. Післявоєнна розруха давала про себе знати. Іван був 4 дитиною у сім’ї, тож йому доводилося бавити малолітніх братиків та сестричок. М’яко кажучи, винахідливий юнак був не в захваті від такого стану справ. Наївний малий думав, що дітей приносять лелеки, тому часто лазив на дах сараю, щоби відганяти чорно-білих птахів, що так ненастанно бомбардували його родину малечею.

Навколо вирувала краса Карпат, а поряд із селом радянська влада розмістила божевільню.

Саме в такому оточенні і зростав майбутній актор. Саме в такому середовищі гартувалися характер та вміння майбутнього актора.

Миколайчук 4

Батьки Івана не могли ігнорувати його талант і потяг до мистецтв. Тож, апріорі, він повинен був іти у навчальний заклад творчого спрямування. У 15 років малий Миколайчук став студентом музичного училища. У 1957 році юнак закінчує музичне училище. Дивом закінчує. Біографи пишуть, шо він не знав жодного нотного знаку, але баяністом він став. Паралельно Іван грав на студії драматичного театру. Кожного дня він їздив із села до міста, аби займатися творчістю, і ці потуги не минули дарма. Окрім величезного творчого досвіду, Миколайчук зустрів там ще й свою майбутню дружину Марічку. 29 липня 1962 року вони одружилися. Здавалося щастя має литися рікою, але одного дня молодий зустрівся з дивним дідом-чаклуном, який напропрочив, що Іван проживе всього то 25 років. То зловіщої дати лишалося зовсім трохи, але як виявилося потім, актор не так зрозумів пророка…

Велика сцена

Розуміючи, що гра – це його покликання, Іван йде навчатися кіноакторського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Можна сказати, що своєрідним акторським intro Миколайчука стала роль у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». Дуже швидко слава про вміння юного актора рознеслася навкруг, і незабаром Іван грав Тараса Шевченка у фільмі «Сон».

Та справжня слава ще чекала на нього. У 1964 році Івана Миколайчука беруть на головну роль у фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Але спочатку доля не пророчила йому славного майбутнього, й Іван міг запросто лишитися звичайним актором масовок, якби не один епізод.

Миколайчук 5

Його викладач  Борис Івченко постійно наполягав, щоби Миколачук спробувався на серйозну роль у якомусь із фільмів. Та шансів було мало. Всі головні ролі у кіно грали актори з Росії.  На головну роль у «Тінях»  Івана було запрошено Геннадія Юхтіна. Режисер Параджанов навіть не хотів глянути на якогось там молодого та перспективного Івана Миколайчука.

Саме тому Параджанов доручив відбирати акторів оператору Іллєнку, а сам пішов із кастингу. Як виявилося, дарма.

Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести  кінопроби і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!

Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор, – писав у своїх спогадах Сергій Параджанов

 

 

Тіні забутих предків

Миколайчук 2

Ювілеї у культурі – річ дивна. Здається нам обридли всі ці пафосні святкування, квіти, калина, рушники, нудні промови. Але інколи ця традиція народжує справжні шедеври мистецтва, про які говорить увесь світ. Так сталося із «Тінями забутих предків». Фільм знімали до сторічного ювілею Михайла Коцюбинського. Тому й вирішили екранізувати його однойменну повість, і поїхали в ті місця, про які сам же Коцюбинський і писав.

Геніальний Сергій Параджанов відмовився селитися у готелі на час зйомок, і жив серед місцевих людей. Щоби краще цю загадкову культуру вивчити.

Гуцули дарували режисеру ікони, вишиванки, твори народного мистецтва, переповідали йому легенди і звичаї краю. А митець у свою чергу, частував місцевих київськими тортами, вчив готувати їх голубці з виноградного листя, дарував парфуми а косметику.

Ось так і відбувався контакт двох культур – гірської традиційної та урбаністичної.

Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності — розповідав про зйомки Сергій Параджанов.

Музику до фільму творив західноукраїнський композитор Мирослав Скорик. Кажуть, що він навіть їздив і спеціально відбирав для цього карпатських музикантів, бо тільки вони могли зіграти якісно те, що було потрібно для фільму.

Миколайчук 3

А що говорити про самого Миколайчука у контексті «Тіней». Та хоча би те, що американські режисери, побачивши фільм, запросили Івана на роботу до Голівуду. Але керівництво Держкіно СРСР приховало цей факт від актора, й наш митець так і не поїхав до США.

Але закордоном ще довго говоритимуть про Параджанова та Миколайчука. Сама ж прем’єра фільму  на Заході відбулася на рік раніше, ніж в Україні. Відомий сербський режисер Емір Кустуріца назвав «Тіні забутих предків» найкращою картиною знятою у світі, а Гарвардський університет включив цю кінострічку до списку обов’язкових для вивчення студентам, які вивчають кінематограф.

У підсумку, кінострічка отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21 країні. Та головною нагородою цієї стрічки став Іван Миколайчук – справжній «Оскар» українського кіно.

Інфографіка: Рузанна Давітян

Коментувати

18 жовтня 2017