Історії нового життя. Як Полтава прийняла переселенців з Донбасу

7

На сході України вже другий рік йде війна, яка лишає по собі руїну та пустку. Решта країни звикла жити своїм життям, дослухаючись до новин і вже дещо відсторонено сприймає ці події. Звісно не всі такі, але їх стає дедалі більше. Вони ведуть своє буденне життя: ходять на роботу, відпочивають, переймаються дрібницями. Та є люди, життя яких війна змінила кардинально і не лишила їм шляхів, якими вони б могли повернутися до звичного побуту. Це люди, у яких війна забрала домівку, коло друзів, у декого й рідних. Вони були вимушені покинути все і починати життя з нуля. Вони шукали кращого життя, тікаючи від обстрілів, руйнувань та терору, які панували в Донецькій та Луганській областях.

12674372_1507839062855266_141331265_n

Наважитись на переїзд до «спокійної» частини України не так просто як здається. Приймаючи рішення про переміщення, людина, у більшості випадків, підкреслює свою проукраїнську позицію, тим самим спалює мости та контакти із родичами, сусідами, друзями, які «думають інакше». У багатьох випадках ВПО навіть не може розраховувати на поверення до рідної домівки. Але і на нових місцях перебування, зазвичай не все «гладко». У суспільстві існує багато стереотипів, щодо діяльності переселенців, у мирних містах. І саме таке відношення з боку деяких співвітчизників, зі слів переселенців, ріже по серцю значно болючіше, ніж матеріальна скрута та тимчасові житлові незручності.

ПОЛТАВА (1)-min

Офіційно у Полтаві перебуває близько 8000 тисяч переселенців зі сходу України, стільки осіб зареєстровано за оформленням статусу ВПО. Але, насправді, ця цифра значно більша – багато людей, які переїхали із зони АТО не зверталися за допомогою до держави. «Допомога» являє собою 442 гривні щомісячно на дорослу людину, та 884 грн – на дитину, пенсіонера, та інших непрацездатних осіб. Як правило, цих коштів не вистачає навіть, щоб винаймати житло. Кошти виплачуються протягом половини року за умови, що особа, яка знаходиться на обліку влаштується на роботу, що також непросто в реальних умовах економіки країни. Якщо умова не виконується – виплати припиняються.

Далі мова піде про три різні історії різних людей, яких поєднує спільне горе – війна забрала у них рідний дім…

Дмитро та Валерія Филипенки: невиправні оптимісти

IMG_3143-min

Сім’я Филипенків переїхала до Полтавщини у січні минулого року. Невиправні оптимісти, 45-річні Дмитро із дружиною Валерією вирішили оселитися у селі Біологічне, за дванадцять кілометрів від Полтави. З-за спини батька, привітливо виглядає усміхнений хлопчик. Після індустріального міста-мільйонника Донецька, нове місце перебування здається їм крихітним, але тут не чутно вибухів снарядів та автоматних черг.

– В январе уже у нас наступило такое время, что вообще не утихало ничего – днем и ночью, то грады, то еще что-то. То есть, бомбежка не останавливалась, ділиться своїми спогадами Дмитро.

Хлопчика звати Артур. Подружжя забрало його із дитячого будинку у 2012 році. Він хворий на ДЦП, а також потрапив у автомобільну аварію у 2010-му, будучи вихованцем школи-інтернату у Донецьку. Аварія була дуже важкою, далі – тривале лікування та адаптація. Зараз Артур виглядає нормальним та здоровим хлопцем. Встати на ноги йому дозволило терпіння та любов названих батьків.

Когда берешь такого ребенка в семью, ты просто от себя отказываешься: от своего комфорта, от своего удобства, от своей частично личной жизни. Это очень все серьёзно,розповідає Валерія.

Працювати із дітьми Филипенки вміють і люблять. До війни Валерія була нянею, Дмитро – соціальним працівником. Переїхати саме до Полтавщини Дмитру порекомендувала його колега, вона ж допомогла з пошуком житла. Рішення приймали миттєво, і досі жодного разу не пожалкували про переїзд. Сім’я дуже вдячна новоспеченим односельчанам за теплий та чуйний прийом – ця щира вдячність вбачається майже у кожній репліці нашого спілкування. Коли родина тільки-но прибула до села, їх одразу ж відвідала голова сільської ради, яка привезла сім’ї багато продуктів, а також підтримала їх морально.

12660192_1507836286188877_1662314128_n

Одразу після переїзду, Дмитро перевівся до Полтавського національного педагогічного університету, на заочне відділення, щоб отримати спеціальність психолога. В сім’ї розповіли, що по завершенню бойових дій в зоні АТО, вони не поїдуть назад додому, адже не хочуть жити минулим.

Очень многие там оставшиеся негативно относятся к таким как мы. Вот мы уехали, а они там вроде как мучаются. А мы уехали к лучшей жизни. В этом нет единства, и отношения портятся с многими знакомыми. Есть и знакомые, которые, можно сказать, «сходят с ума». Там нормальным быть очень тяжело,зазначає Дмитро.

З першого погляду зрозуміло, що сім’я безмірно закохана у життя. Усі негаразди сприймають за належне, та намагаються пройти із гідністю. Мріють забрати із інтернату ще одну дитину – дівчинку, яка залишилася без батьківської опіки. Але для цього потрібно стати на ноги, адже соціальної виплати переселенцям із окупованих територій не вистачає навіть на оренду житла.

Сім’я намагається стати повноцінними членами суспільства, хоче приносити користь для своєї країни та нової малої Батьківщини. Восени Дмитро став депутатом Гожулівської сільської ради – за нього віддали голоси більше ста односельчан.

Тетяна Шлепова: «У нас была цель – спокойно постареть и дать детям образование»

75xqf93DA9g

Постріли, вибухи, бомбардування – саме це спричинило переїзд сім’ї Шлепових до Полтави. Вони бажали спокійно зустріти старість та гідно виховати своїх дітей, проте з початком військових дій їх життєві плани дуже змінилися. Вони їхали в Полтаву, аби тільки вберегти дітей від страшної війни, аби знову жити в спокої. Позаду залишили окупований Донецьк зі всіма страхами та переживаннями. Для Тетяни Полтава виявилася досить непривітним містом – з працевлаштуванням та житлом було дуже складно. Хоча сім’я і зверталася до агентства нерухомості, на початку було важко знайти житло.

– Мы заранее обратились в агентство недвижимости. Нам было сказано, что люди боятся и не хотят сдавать жилье. Что вариантов как бы особых нет, но есть одна квартира.. Нам нужно было куда-то въехать. Просто другого варианта не было. 3000 гривен, но она была полностью пустая. Абсолютно – была плита, ванна, умывальник и унитаз. Спать не было на чем. То есть, это была абсолютно пустая квартира. Но мы были рады и такой, потому что есть крыша над головой, – розповідає Тетяна.

Жінка має двох чудових діточок – шестирічного сина та одинадцятирічну донечку. Хлопчик у Полтаві легко знайшов собі нових друзів, адже він йшов до першого класу та йому не було різниці де адаптуватися. Дівчинка ж перенесла переїзд тяжко. В очах Тетяни можна побачити сум та переживання, адже їй тяжко згадувати період адаптації старшої дитини. З сумом вона розповідає про те, як дівчинка не бажала ні з ким спілкуватися, як тривалий час вона спілкувалася з своїми донецькими друзями в соціальній мережі. З великим полегшенням жінка повідомляє про те, що зараз дівчинка має живе спілкування та менше віртуального.

– Она даже, когда к ней подходили одноклассники-переселенцы знакомиться, то она говорила: «Не надо предлагать мне дружбу. Нас опять развезут по разным местам. Мы будем очень скучать». То есть она живет вот в этом страхе, что опять придется отвыкать от друзей, скучать по ним. В этом страхе они не хотели общаться. Она не хотела привязываться к другим детям.

До початку військових дій, Тетяна працювала вчителем мови та літератури, а чоловік – менеджером. Переїхавши до Полтави, аби не нудьгувати без роботи, жінка почала займатися волонтерством, допомагаючи переселенцям таким як і вона. Наразі жінка працевлаштована, чому дуже рада, адже, за її словами, дуже важко було б жити лише на заробітню плату чоловіка та соціальні виплати.

– Сложность именно не в том, чтобы приспособиться к новой жизни. Сложность в том, что сложно обеспечить себя материально. В Донецке мы с мужем себя материально обеспечили. У нас была цель – спокойно постареть и дать детям образование. Например, дети должны были к концу школы знать по 4 иностранных языка. Сейчас я понимаю, что такого аналога как такового в Украине вообще нет.

Жінка мріє, що одного дня вона з родиною повернуться назад до рідної домівки. З сумом на очах жінка розповідає про матусю, яка залишилася в Донецьку і про те, що опісля переїзду відвідала її тільки один раз. Каже, що досить дороговартісно доїхати хоча б прифронтової зони.

Катя Арістархова: «Было страшно слышать взрывы и звуки перестрелки вдалеке»

QY3mxQnhPkc (1)

В червні 2014 року Катерина приїхала до Полтави, аби погостювати у свого хлопця, проте саме в цей період розпочалися військові дії в зоні АТО і вона не змогла виїхати назад. Їй сумно усвідомлювати, що через війну вона втратила своє розмірене, спокійне та звичне життя.

Полтава вже встигла стати для дівчини другим домом, адже вона не раз відвідувала це місто. Проте, не зважаючи на це, вона зі смутком на очах згадує мирне, тоді ще не окуповане місто, де вона виросла. В рідному Луганську дівчина закінчила університет та вже мала майбутнє місце роботи. В Полтаві ж Катерина не могла влаштуватися на роботу близько року. Тому перший час жила на заощадження, які вона збирала впродовж років.

– Не знаю, как так вообще можно было подумать, что жизнь будет лучше в республике. Ну это вообще невозможно. Тем более сколько у нас заводов закрыто, мы не могли бы себя обеспечить даже, – зазначає Катерина.

У Луганську залишилася мама Катерини. З надією дівчина говорить про те, що дуже сумує за матінкою та бажає, щоб вона теж переїхала до Полтави. Але все ж таки сподівається, що вмовить її. Не зважаючи на сотні кілометрів, які їх розлучають, Катерина підтримує з матусею стосунки від самого початку. В самому розпалі подій, дівчина близько місяця не контактувала з мамою, через те, що не було зв’язку. Весь цей час вона жила в невідомості, страху, проте її не полишала надія на те, що з матусею все добре.

– Моей маме было очень тяжело в это время. Воды не было, света не было, она не могла ни помыться, ни приготовить ничего. Приходилось ходить очень далеко за водой. И мне было просто страшно за нее, потому что в любой момент в дом может попасть снаряд. Ей приходилось сидеть в подвале с соседями. Я очень сильно переживала потому что связи не было около месяца и мне оставалось только надеятся, что с мамой все хорошо – розповідає Катерина.

З посмішкою на обличчі дівчина говорить про те, що в Полтаві до неї добре ставляться. Вона вважає, що полтавці дуже доброзичливі – завжди допоможуть та підтримають. Звісно ж, не без поганих людей, проте таких менше.

12650468_1507836686188837_1332241360_n

Дівчина дуже вдячна БО «Світло надії» за те, що отримала таку чудову можливість працювати в Центрі розвитку дитини. Спочатку Катерина працювала з дітьми, допомагала їм з англійською мовою та готувала їх до школи. Наразі вона допомагає жінкам, які стали жертвами насильства чоловіків.

Вона не планує повертатися до Луганська після закінченню військових дій. Катерина вирішила будувати своє життя в Полтаві.

Ми розповіли лише про три історії з життя вимушено-переміщених осіб, проте таких – сотні тисячі. Завжди,а особливо у такий тяжкий для нашої країни час, нам всім потрібно лишатися людяними, адже подібне може трапитися з кожним. Саме зараз нашій країні, як ніколи потрібна згуртованість її громадян та готовність подати руку допомоги тому, хто її потребує. Пам’ятаймо, що Україна – єдина!

Катерина Шевелєва

Коментувати

7 Коментарів
Валентина
• 21:13 | 06 лютого 2016

Язикі іностанні в калічєствє чєтирє учіть ані сабралісь! А украінську вивчити – розуму не вистачило?!
Автору – спасибі. Стаття цікава.

Відповіcти
Оля
• 16:14 | 05 лютого 2016

Проечитав, за душу взяло. Надіюсь найближчим часом для них життя стане хоть трішки кращим…

Відповіcти
Валентина
• 14:50 | 05 лютого 2016

вони такі різні, ці пєрєсєлєнци…
а чому чоловіки не лишилися захистити свою землю?
з власного досвіду – ім всє далжни – держава, жителі мирних територій.
Хто допустив війну на їх території. За все в житті треба розплачуватися.
І не кажіть мені, що я бездушна і т. п. – я залишуся при своїх думках

Відповіcти
Я видел зраду
• 14:49 | 05 лютого 2016

У людей из зоны АТО очень сложная жизнь на новом месте. Лично знаю, общаюсь со многими – то сепарами называют, то на работу не берут из-за того, что переселенцы. Так что о взаимопомощи это рано сказано. Общество привыкает понемногу, но без резких перемен к лучшему.

Відповіcти
Карина
• 13:43 | 05 лютого 2016

Пускай всё в жизни у них по скорее налаживается. А ещё у меня гордость за наш народ. В тяжёлую минуту помогаем друг другу, а государство… 442 грн в месяц на человека, просто без слов!

Відповіcти
Сема
• 13:31 | 05 лютого 2016

Знаю Диму лично, реально светлый человек

Відповіcти
Олена
• 13:25 | 05 лютого 2016

Неймовірно чутлива стаття. Бідні діти, які вимушені переживати такі події у своєму житті. Дуже шкода, що заради чиїхось примхів мають страдати невинні маленькі нащадки. Сподіваємося, що скоро все зміниться і буде краще.

Відповіcти