Історик Ігор Сердюк: «Німці стали говорити про Голокост, як про власний злочин, коли зрозуміли, що далі не можна мовчати, а потрібно осмислювати навіть жахливе минуле, найважчі його сторінки»

Про спільну політику історичної пам’яті для європейських народів, тематику Другої світової війни, Голокосту та Волині 1943 року ми поговорили з кандидатом історичних наук, докторантом Полтавського педагогічного університету, редактором порталу Historians.in.ua Ігорем Сердюком. Полтавський науковець минулого року брав участь у міжнародній конференції істориків, що відбулася у Варшаві. На тій конференції якраз говорилося і про політику пам’яті, і про Голокост, міжнародний день пам’яті якого світ відзначає 27 січня.

Історик Ігор Сердюк: «Німці стали говорити про Голокост, як про власний злочин, коли зрозуміли, що далі не можна мовчати, а потрібно осмислювати навіть жахливе минуле, найважчі його сторінки»

Історик Ігор Сердюк: «Німці стали говорити про Голокост, як про власний злочин, коли зрозуміли, що далі не можна мовчати, а потрібно осмислювати навіть жахливе минуле, найважчі його сторінки»

Ви брали участь у міжнародній конференції, у «Чи беремо ми уроки з історії? Культура пам’яті як шлях до європейського порозуміння». Розкажіть, що це за конференція?

Формат цієї конференції відмінний від звичного, де є чітко-визначена програма, спікери, де хтось нагнав студентів для масовки, і була поставлена умовна галочка.

У Варшаві ж зібралися спеціально відібрані учасники з кількох країн. Кожен мав подавати мотиваційний лист, де вказував, якою є мета його участь в заході. Конференція відбувалася у форматі воркшопу – з панельними дискусіями, зірковими доповідачами, активними слухачами. Я виступав у ролі активного слухача, і мав для себе чогось навчитися, як і більшість учасників.

Сто двадцять чоловік з України, Росії, Польщі, Білорусі та Німеччини – молоді історики та гуманітарії, ті, хто якимось чином дотичні до тематики історичної пам’яті. З Полтави нас було троє: я, журналіст, викладач педагогічного університету Сергій Шебеліст та Олена Вітринська, що спеціалізується на юдейських студіях.

Організатори мали на меті зібрати дослідників, які би взяли щось на цій конференції, а потім повернулися до своїх країн, як носії певних ідей та знання.

Говорили ми на тему Другої світової війни, політики пам’яті, а також – про Голокост.

Меморіал жертвам Голокосту в Берліні. Психологи відзначають особливість впливу архітектури комплексу на відвідувача. Проходи між плитами зроблені занадто вузькими для того, щоб йти по ним удвох, тож залишившись на самоті, відвідувач починає переживати складну гаму почуттів. Фото: ru.wikipedia.org/wiki

Меморіал жертвам Голокосту в Берліні. Психологи відзначають особливість впливу архітектури комплексу на відвідувача. Проходи між плитами зроблені занадто вузькими для того, щоб йти по ним удвох, тож залишившись на самоті, відвідувач починає переживати складну гаму почуттів. Фото: ru.wikipedia.org/wiki

Отже, учасники конференції говорили про сталінізм, Другу світову війну, Голокост. Скажіть, наскільки актуальним є питання спільної пам’яті європейських народів про Другу світову?

Питання спільної пам’яті є актуальним з огляду на те, що Європа намагається стирати кордони. Коли ти їдеш автобусом з Варшави до Берліну, ти цих кордонів не відчуваєш. Відповідно, формальні кордони стерті, лишаються тільки ментальні, які потрібно долати. Це не означає знищення чогось національного, втрату ідентичності. Тут ідеться якраз про подолання бар’єрів, а не чогось особистісного. Євросоюз утворився для того, аби долати оці формальні бар’єри, які заважають розвитку чи то інституції, чи то особистості.

У цьому контексті важливою є спільна пам’ять про європейське минуле. Не можна стояти однією ногою на території Польщі й думати:

«..ось, я пригадую Другу світову війну так, а на тому боці кордону буду пригадувати це інакше».

Ці моменти важливі, аби фахово пропрацювати знання про минуле, про війну, про Голокост. Якщо про це не заговорить професійний історик чи гуманітарій, то про це обов’язково скаже політик чи маргінал. Тоді у нас знову почне з’являтися реваншизм, і як наслідок ідеї про те, щоби повернути Буковину Румунії, Закарпаття – Угорщині або Словаччині.

Майже кожен школяр знає, що Друга світова війна, як і Перша, розпочалися через реваншизм. Після кожної з воєн, які відбувалися у Європі застосовувала політика «амністії» і «амнезії». Приміром, закінчилася війна, відбувся мирний конгрес, підписали мир, наприклад – Вестфальський, чи Віденський. У ньому прописали умови, поділили території, й на тому все забули. А от після Першої світової війни постало питання провини та відповідальності, яке винесли у політичну площину. Друга світова це питання актуалізувала, бо виявилося, що та відповідальність нічому не навчила, те відчуття провини дуже швидко минулося. Воно не було пропрацьованим і це стало підставами для реваншизму. Тому необхідні більш цілеспрямовані зусилля в напрямку політики пам’яті, а ще краще – культури пам’яті, і зокрема – про Голокост.

Меморіал "Яма" в Мінську. Встановлений у 2000 р

Меморіал «Яма» в Мінську. Встановлений у 2000 р

Скажіть, як у цьому плані Європа зважає на досвід Німеччини, яка за висловами істориків стала чемпіоном світу з вибачень і змогла подолати історію?

Спочатку у Європі та Німеччині намагалися переосмислити все те, що відбулося. Висувалися вимоги, аби покарати нацистів за їх злочини, за Голокост, використовуючи історичні дані. У цьому сенсі виросла роль істориків. Але дуже швидко Європа перейшла у стан амбівалентності. У 1950-хх роках до влади повернулися ті люди, які займали посади при нацистах. Але це були не політичні посади – інженери, вчителі, робітники.

Однак, з кінця 1950-х у 1960-х роках у Німеччині, та й в інших країнах, прокотилася хвиля нацистських провокацій. Відправною точкою тут вважається розмалювання нацистською символікою синагоги в місті Кельн у 1959 році. Відтак, у суспільстві відновилося активне обговорення теми злочинів нацизму. Знову заговорили і про Голокост. З’явилося розуміння, що не можна робити вигляд, ніби нічого не сталося. І, що дуже важливо, у 1960-70-х роках до обговорень долучилася молодь, народжена після 1945 року, яка зростала в нових умовах і не мала за собою тягаря провини й хотіла бачити нову Німеччину, нову Європу.

Німці стали говорити про Голокост, як про власний злочин, коли зрозуміли, що далі не можна мовчати, а потрібно осмислювати навіть жахливе минуле, найважчі його сторінки.

"Башмаки". Меморіал пам'яті жертв Голокосту в Будапешті. Фото: 112.ua

«Башмаки». Меморіал пам’яті жертв Голокосту в Будапешті. Фото: 112.ua

А як поляки дивляться на ці події? На Голокост? Якщо говорити про польсько-українські стосунки періоду Другої світової, то тут випливає тема Волині 1943 року…

Ця тема є перебільшеною для нас нашими ж медіа, нашими ж політиками, які гарно її експлуатували. На конференції у Варшаві поляки більше розповідали, як про меморіалізують Голокост, про меморіалізацію місць пам’яті у Треблінці, про свій досвід боротьби з комунізмом. На початку 1990-х історики стали потрібними, аби виявити, тих, хто був відповідальним за злочини комунізму. Було зроблено все, аби ці люди далі не перебували при владі. Для поляків важливішою є спільна політика пам’яті з Німеччиною, яка дасть змогу подолати їх бар’єри, що виникли після Другої світової війни. Волинь, звісно, це жахлива сторінка для поляків, але порівняно із тотальним знищенням Варшави, з переходом Польщі під Радянську окупацію, на темі Волині не так сильно акцентують увагу, хоча вона також проговорюється і є важливою.

Волинь, як трагедія, це місце для діалогу. Про це треба говорити, але говорити фахово. Коли на конференції почали розмову про події 1943 року на Волині, полякам одразу задали питання про Єдвабне. Це польське село, в якому жила велика єврейська громада, і саме поляки були учасниками винищення єврейського населення у липні 1941 року. Про такі епізоди самі ж поляки воліли не говорити, доки історик Як Ґросс не написав про це свій бестселер «Сусіди». Показово, що книга була написана польським істориком, одна за межами країни (в США).

На жаль, наше суспільство отруєне історією, і цим користаються політики. Приміром, однією з топ-новин минулої осені була новина про фільм «Волинь». Вона досить доречно з’явилася тоді, коли йшла мова про електронні декларації. Всі медіа забили інфо-простір Волинню, і ми починаємо лементувати: поляки зняли ось такий фільм, хоча куди більша трагедія розгортається у нас під Полтавою, якщо проїхати та подивитися на оті маєтки, які у заповідних зонах довкола міста, на берегах Ворскли будують полтавські чиновники, які б чесною працею не той маєток не заробили б і за п’ять життів. Сьогоднішні проблеми, несправедливість і відсталість з якою ми стикаємося кожного дня, для нас мали б бути набагато більшою трагедією, аніж те, що поляки зняли фільм про Волинь. А все тому, що більшість медіа належать саме тим людям, які подають декларації та прикривають свої статки. Люди замість об’єднання у спільній ненависті до таких «декларантів», ненавидять один одного через різну відповідь на штучно актуалізоване для них питання: «герой Бандера чи ні?». Але що Бандера зробив доброго чи поганого особисто для якихось двох конкретних сучасних хороших і чесних людей, які через нього посварилися і витратили свою енергію на бійку між собою, а не на те, щоб разом «побити» якогось суддю, котрий на одну зарплату будує маєток-церкву?

Меморіал у Ліверпулі. Фото: 112.ua

Меморіал у Ліверпулі. Фото: 112.ua

Крім того на конференції говорили і про важливі українські питання. Зокрема, професор Ярослав Грицак згадав про Степана Бандеру, лідера ОУН. Говорив у дискурсі «а що ж ми знаємо про Бандеру»? І справді, пане Ігорю, що ж ми знаємо про Бандеру? Чому він став ключовою постаттю історії в очах сучасників?

Бандера був приводом поговорити про політику пам’яті в Україні, про її зміни. Приклад Бандери був доволі цікавим. Ярослав Грицак зазначив, що цю пам’ять можна описати формулою трьох «А» – це амнезія, активізація, амбівалентність. Спочатку про Бандеру не говорилося взагалі. Потім історики, такі як Федір Турченко, пробували підняти тематику Бандери, ОУН-УПА на такому рівні, щоб навіть включити ці теми до шкільних програм. За президентства Кучми, влада апелювала до цінностей Заходу і Сходу водночас, намагаючись кожній цільовій аудиторії подати той меседж, який ця аудиторія хотіла чути.

Люди мало проінформовані про те, хто такий Бандера, хто такі бандерівці. Той же Ярослав Грицак наводив приклад, що у час його молодості, люди зі Східних теренів України вважали, що українці із Заходу звуться бандерівцями, бо вони мають мотоцикли та їздять ними у молдовське місто Бендери. Такі спотворені уявлення про явища, події та людей є наслідком функціонування історії як «партійної» дисципліни, відповідної діяльності ЗМІ.

Зараз люди не читають новин, вони читають заголовки. Саме в заголовках і звучать ті меседжі, які потім формують у людей вищенаведені хибні уявлення, з яких народжуються такі речі, як от комеморація певних історичних діячів. Це яскраво видно у випадку із Бандерою. Його комеморують ті люди, які раніше славили Леніна, партію, комсомол, тощо.

У нас із Банери намагаються зробити того ж самого Леніна методами «згори» (проводять заходи по рознарядці, по рознарядці розказують, який він класний). Ефект такий же, як від радянських парадів та лінійок. Найгірше, що це відбувається за замовленням: влада хоче навчити любити, навчити пишатися. Але як показує історія, щиро любити і щиро пишатися навчити «згори» неможливо. Абсолютно одна річ, коли Бандеру вшановують ті, хто його щиро поважає, у Полтаві це, наприклад, молодь зі «Свободи». Я думаю, що вони візьмуть від його постаті найкраще. Інша річ, коли до справи беруться чиновники, яким все рівно кого вшановувати, кого скажуть, щоб потім відзвітуватися і поставити галочку. У такому разі, кого не вшановуй а все одно вийде Ленін. Щоби не бути голослівним, приведу приклад із пам’ятником Мазепи. Європа відійшла від громіздких антропоморфних пам’ятників, з якими людям неможливо комунікувати. Він цілковито виглядає в радянському дусі. Він сидить і дивиться десь у бік Польщі чи Швеції, але не може піти туди, бо у нього на нозі невидимий ланцюг, а на іншому боці ланцюга цілком видима совкова гирька – отой маленький пам’ятничок біля пам’ятника де написано про тих, «за сприяння котрих…». Або інший приклад. Свого часу у студії «Трибуни» я зробив передбачення, що виграшний проект Меморіалу Майдану зарубають. Так і сталося, попри те, що оголошено переможця, Проект не втілюють, адже виграв не пам’ятник, довкола якого можна шикувати школярів і бюджетників, яким раз в рік говорити одні й ті самі слова. Переміг якийсь незрозумілий совкам «простір», де постійно перебуватимуть люди, і кожному з них Меморіал говоритиме щось своє. А що як говоритиме не те, що треба?

Мені здається, що в сенсі політики пам’яті не варто опускатися до рівня «згори», а навпаки – треба пояснювати, розповідати про тих чи інших постатей, а люди самі оберуть кого їм любити. Більше того. Під час увіковічення чиєїсь пам’яті треба задати собі питання: «що ми робитимемо з цим через десять, чи двадцять років?». Нам треба думати не про те, що подобається нам, а як цей пам’ятник, чи назву вулиці сприйматимуть наші діти. Потрібно дивитися вперед. Приміром, ми постійно говоримо про тему безвізу, і думаємо, що от нам потрібен безвізовий режим з ЄС і що це нам дасть. А давайте подумаємо у якому сусідстві з поляками, угорцями чи румунами будуть жити наші діти через 20 років? Що нам треба зробити, щоби цим стосункам нічого не заважало? Навіть, якщо не говорити про сусідів, а про самодостатність, то все одно потрібно думати, що нам треба зробити, аби нашим дітям не довелося після нас перейменовувати вулиці та розбивати пам’ятники встановлені нами.

Залишити відповідь
Коментувати

Останні новини:

Читайте також: