Фельдшер-доброволець з Полтави Світлана Скляр: “В Авдіївці під час обстрілів до постраждалих цивільних виїздили тільки ми”

2

“Коли бачиш бійців, які цілодобово під обстрілами, але жартують і посміхаються, розумієш, наскільки дрібні всі твої проблеми”,  – каже полтавка Світлана Скляр, яка вже двічі добровільно їздила медиком “у війну”. І скоро збирається знову.

Світлана Скляр

Світлана Скляр

Як потрапила на війну, фельдшер бригади екстреної допомоги з Полтави Світлана Скляр пояснює просто:

– Давно хотіла. Я добре концентруюся у критичних ситуаціях, не панікую від вигляду крові, за три роки роботи бачила чимало різних травм і начвилася сприймати їх як частину роботи, звикла мало спати, чергувати вночі… І вважаю героєм кожного бійця, який захищає Україну. Так хто ж мав поїхати, як не я?

Заявку до Першого мобільного військового шпиталю Світлана заповнила ще влітку 2016 року. Однак на місяць відпустити фельдшера з роботи керівництво не погоджувалося. А звільнятися жінка не хотіла: до своєї мети стати медиком і так ішла непросто. Спочатку закінчила історичний факультет Полтавського педінституту: отримала, на думку оточуючих, більш спокійний фах.

– Мені подобалося викладати, але сама система освіти у нас гнила. Зовсім не враховує дитячу особистість. До системи медицини, насправді, теж є запитання, однак тут все-таки багато залежить безпосередньо від медика. Ти або врятував людині життя – або ні.

У зону АТО вперше поїхала у грудні – після того, як Міністерство охорони здоров’я запровадило місячні відрядження на фронт для медиків, які працюють у комунальних та державних медзакладах. Відтоді бригади “Медичного корпусу”, які до того працювали на волонтерських засадах, почали діяти офіційно.

– На роботі спочатку не зрозуміли, що я від них хочу. Кажуть, бери відпустку і їдь, або звільняйся. Довелося показати МОЗівське розпорядження. Нервували, що не вміють правильно оформити документи. Тільки мене  було не зупинити. Так що все вдалося.

Перше відрядження – на фельдшерсько-акушерський пункт с.Дмитрівка Новойадарського району Луганської області. Там Світлана була єдиним медиком.

–  Активні бойові дії там, за кілька кілометрів від лінії фронту,  вже не велися, то я лікувала цивільних. Звісно, не зовсім те, що хотіла, але як медик  я розуміла: допомога людям тут дуже потрібна.

У великому селі –  жодної аптеки та машини “швидкої”, два автобусні рейси у Новоайдар – лише у першій половині дня. Людей, тим часом, чимало: значна частина виїхала ще на початку війни, зате додалося біженців з окупованих територій.

–  Спілкуватися з місцевими було складно. Вони ментально відрізняються від мешканців інших облатсей. Здавалося, після таких страшних обстрілів, як в 2014-2015, мали б щось зрозуміти, відчувати вдячність до українських бійців. Але ні. Їм все одно: наші, росіяни чи ополченці. Головне, щоб їх не чипали. Вони вважають, що не мають вибору, не намагаються шукати виходу… Дружила тільки з санітаркою Ольгою Іванівною. Їй років 60, наче, зі старшого покоління. Але у неї син – кадровий військовий, захищає Україну, то вона розуміла усі мої переживання.

На фронті

На фронті

Друга ротація у Світлани Скляр була наприкінці січня – уже у складі евакуаційної бригади в Авдіївку. Тоді ситуація у населеному пункті загострилася: ворог “крив”  містечко з важкої артилерії, загинуло багато українських бійців, були постраждалі і серед місцевих мешканців.

– Заїхали в Авдіївку о 10 вечора, під обстріли. “Поринули в атмосферу” відразу, скажемо так.  Базувалися на станції екстреної допомоги. Перші дні опалення у приміщенні не було, а на вулиці – – 23С. Спали у двох спальниках, доки нам буржуйку не поставили. Світла теж не було, і води. Купували у пляшках, а потім від волонтерів почали отримувати.

Перша евакуація – поранена під час роздачі гуманітарної допомоги на стадіоні жінка .

–  У неї була часткова травматична ампутація руки, пошкоджена підключична артерія. На жаль, померла в лікарні. Офіцера-рятувальника Державної служби з надзвичайних ситуацій, пораненого у живіт, теж вивозила наша бригада. Медики у шпиталі довго боролися за його життя, але, на жаль, врятувати його не вдалося.

Евакуаційна бригада, у якій працювала Світлана, стала “на посилення” до військових медиків. Але цивільним теж доводилося допомагати.

– Мешканців Авдіївки, здавалося, бог береже. Мені не сподобалося, як там все було організовано для цивільних. Місто обстрілюють, але немає ніякої комендантської години.  Люди ходять вулицями, наражають на небезпеку себе та тих, хто їм муситиме допомагати, раптом що. Звісно, гинуть або отримують поранення. До речі, під час обстрілів працівники місцевої “швидкої” до своїх постраждалих земляків виїздити відмовлялися. Мовляв, безпека лікаря – передусім. Дійсно, вони не мали ні броніків, ні касок. Але я не можу зрозуміти: в Авдіївку часто приїздило керівництво МОЗ, можна було б попросити засоби захисту. Тільки ніхто цього не зробив. Я ж кажу – на диво безініціативні люди.

У своїй ротації Світлана була єдиною жінкою на два евакуаційні екіпажі. Однак на будь-які виклики вона виїздила на рівні з чоловіками.

– Іноді складалося враження, що  хлопці наче хочуть мене більше уберегти. Але швидко побачили, що працюю я добре, обстрілів не лякаюся. Перші два тижні працювали майже цілодлобово, в спали – у коротких перервах між викликами. На виїзд встигали зібратися за 1 хвилину.

В Авдіївській районці базувалися лікарі 66 військового шпиталю.  Навіть без опалення і світла у місті хірургія та операційна працювали цілодобово – вмикали генератор. Важкопоранених стабілізували та везли далі, на Дніпро.

–  Звісно, стабільного пораненого везти трохи легше. Принаймні, вже точно відомо, який його стан. Коли ж буквально “прилітаєш” по постраждалого на передову, то робиш найнеобхідніше – лише щоб вижив. І всю дорогу переживаєш, навіть якщо від позицій до лікарні всього пара кілометрів: чи немає прихованих травм, які не дали про себе знати під час огляду,  чи не погіршиться його стан раптово і невідворотньо.

Світлана Скляр, друга ліворуч

Світлана Скляр, друга ліворуч

Під час першого виїзду з передової довелося евакуювати разом двох бійців. Один із них мав легке поранення, зате в іншого – закритий пневмоторакс (травма легенів, коли людина з часом перестає дихати).

– Хлопцеві – всього 20 років, уявляєте? Обох тоді вдалося врятувати. Евакуації різні були: і на ходу доводилося крапельницю підключати, і мчати по ямах на швидкості під сотню на викли, коли в машині від стінки до стінки кидає, і від обстрілів з пораненим тікати. Для мене бути там – природньо. Насправді кожен з бійців вартий більшого, ніж ми, мирні, можемо їм дати.

Знов у зону АТО Світлана збирається у травні. Рідні її рішення підтримують і стараються не панікувати, навіть коли з дівчиною довго немає зв’язку. Чоловікові, ветеранові АТО Ігорю Скляру, рішення відпустити дружину на фронт далося не легко. Адже він не з чуток знає, що таке обстріли з важкої артилерії чи прорив диверсійно-розвідувальної групи. Однак знає також, що відмовити, зупинити Світлану – неможливо.

–  Медиків на фронті дуже не вистачає. А цю землю доведеться ще довго оздоровлювати. І зброєю, і медичною допомогою, і спілкуванням та переконуванням. Перемога легкою не буде. Але я готова робити те, що можу і вмію, щоб вона з мрії стала реальністю.

Коментувати

2 Коментарів
Віталій
• 12:00 | 27 квітня 2017

Щиро захоплений відвагою одногрупниці по університету .

Відповіcти
миша
• 10:18 | 26 квітня 2017

форменная дура.

Відповіcти
24 вересня 2017