Дмитро Коряк. Минув майже рік, як Полтава втратила “Брата”

6

Щойно я вперше сіла за статтю про Діму Коряка, то напевне знала, що саме напишу. Про те, якою гарною людиною він був, яким патріотом і люблячим, єдиним сином своєї мами. Та коли почала підготовку до статті, то круто змінила своє досить шаблонне бачення готового тексту,  я усвідомиа, що це будуть  не просто  слова похвали про загиблого героя – це буде щире захоплення без перебільшення великою людиною.

1

На жаль, особисто Дмитра я не знала, тому знайомитися з ним довелося через відгуки друзів, знайомих та близьких. Дуже допомогла у підготовці матеріалів книга Надії Гринь «Дорога в безсмертя», яку днями презентували полтавцям.

Найпершим я читала спогади командира Дмитра Коряка. З перших рядків я занурилась у розповідь і бачила її так реально, наче була присутня. Та навіть не напрочуд жива розповідь мене здивувала та захопила, а сама особистість Дмитра Коряка. Його командир – людина військової справи, гадаю, що прагматична і не звикла прикрашати факти, писав про нього так, як пишуть про героїв книг чи фільмів. Та вони вигадані, їх свідомо наділяють найкращими рисами, а Дмитро справді був таким. У цьому я переконалася пізніше, читаючи та слухаючи розповіді друзів про нього.

Дитинство

Всі ми зростаємо і формуємося у різному оточенні, а тому цей процес найліпше можуть простежити люди, які на той час перебувають  поряд. От так я і знайомлюся з Дімою. Гортаючи книгу зі спогадами про героя, я  прочитала слова мами Діми:

«Пригадую, як одного разу ми пішли на річку, бо він дуже любив воду. Дімі тоді виповнилося десь чотири рочки. Поки дитя плескалося, несподівано налетіла буря. Люди почали розбігатися. А Діма проситься: «Мамо, ну я ще трохи поплаваю». Закінчилось тим, що ми з ним лишились самі під крихким навісом. Навкруги завивав вітер, шуміла буря, вивертаючи з корінням великі дерева.

Я огорнула синочка ковдрою, притуливши до себе, і молилася, щоб на нього не впало дерево, щоб не злякався, боронь Боже, ще дитя й заїкатись буде. І дуже здивувалася, коли знизу на мене сяйнули великі чорні очі, а дитячий голосок промовив: «Мамо, не бійся – я з тобою!».

Це дуже промовистий випадок, яким можна характеризувати весь життєвий шлях Діми. Він був справжнім чоловіком ще з раннього віку. Ще одна людина,  яка пам’ятає Дмитра з самого малечку, це його хрещена:

«Важко говорити про Дмитрика в минулому часі… Я знала його з перших днів від народження. Зростав він слухняним, допитливим, розумним хлопчиком. Почуття справедливості та патріотизму в ньому були закладені ще з дитячих років. Пам’ятаю, коли Дмитрикові було 6 років, до нас на гостини приїхали родичі з Москви з хлопчиком Романом, однолітком Діми. Діти бавилися іграшками та спілкувалися. Але Діма розмовляв з ним тільки українською мовою. Роман почав глузувати з цього приводу, адже тоді було справжнє засилля російської мови. Знялася дитяча бійка… На питання: «Що трапилося?» Діма відповів: «Я бився за праве діло.»

Ця розповідь дуже зачепила мене… Зачепила по-хорошому, по-справжньому. З цих  слів видно, що у родині ріс справжній патріот, ба більше, – справжній чоловік.

Юність

Випускний з мамою

Випускний. Разом з мамою

Народився та  зростав Діма у Миргороді, там у 2006 році закінчив 11 класів 5-ї миргородської школи. Вчителі та однокласники характеризували Дмитра, як порядного, доброго та відгукливого хлопця. У класі Діму називали Філософом. Минув майже рік, але й досі ніхто не вірить, що його  вже немає. Без перебільшення всі завдячують мамі, яка зростила такого славного хлопця.
Сама ж  Тамара Олексіївна згадує:

«Дмитро любив повторювати, що народився «дядьком» і завжди повинен чинити, як мужчина. Завжди так і робив! А з’явився на світ Дмитро в кінці квітня. Дуже гарна пора року. В Полтаві цвіли каштани. Пишні, білі «свічки» прикрашали дерева. Дмитро чимось був схожий на це дерево – такий же гарний, високий, помітний… »

Останній дзвоник

Останній дзвоник

Після школи Діма вступив до Полтавського національного технічного університету ім. Ю.Кондратюка. Георгій Дураченко, старший викладач кафедри будівельних машин та обладнання пригадав:

«Дмитра завжди оточували одногрупники-студенти, він виявляв гарні організаторські здібності, розповідав різні спогади та смішні випадки, допомагав своїм одногрупникам у розрахунках курсової роботи, користувався заслуженим авторитетом, одним словом, був душею колективу».

Воно й не дивно, мама Діми  розповіла про  коло його інтересів, такому хлопцю було багато  що цікаво і в той же час, було  чим  зацікавити інших:

«Коло його інтересів було дуже широке: здобув спеціальність інженера-механіка, займався будівництвом, любив спорт, складав генеалогічне дерево сім’ї, хотів ще закінчити юридичний та економічний факультети, удосконалити знання англійської мови. А коли говорив, його можна було слухати годинами: дуже гарна мова, мудрі, іноді несподівані висновки».

«Майдан»

 Майдан

Після закінчення університету Дмитро  розпочав свою  справу. Все йшло досить  успішно, але справу Діма без сумнівів полишив щойно розпочалися революційні події, які ми пам’ятаємо і називаємо  вже не інакше,  як «Майдан».

Тоді українці, які втомилися від гніту президента Януковича та «регіоналів»,  повстали і свій гнів та біль  вилили у масовий протест  на Майдані у Києві.

До числа цих людей належав і Дмитро. Усі, хто його знали, говорять, що він мав загострене почуття справедливості, а тому не дивно, що й не міг триматися осторонь тих  великих, але й бентежних подій.

Анатолій Ханко, нині заступник голови обласної ВО «Свобода», заступник голови Полтавської облради,  а також побратим Діми по Майдану та АТО згадує:

«Дмитро з’явився на Майдані під ранок 19 лютого. Хоча це було на той час зробити дуже важко, бо міліція не пускала наших людей до міста. Дмитро проявив артистичні якості, приїхавши автобусом разом з «тітушками». Вони прийняли його за свого. Дмитро кинувся в саму гущу подій. Ми відстояли ніч на барикаді, і тут почався наступ. Так вийшло, що Коряк побіг на Інститутську з деякими побратимами. Там розпочалася стрільба. Спочатку гадали, що кулі травматичні. Але виявилося, що злочинна влада перейшла межу, давши дозвіл на використання бойових патронів. Профіль Дмитра я помічав в найнебезпечніших місцях на Інститутській. Ми відносили поранених в готель «Київ», де зробили імпровізований госпіталь. Пам’ятаю заплакану Фаріон, яка намагалася допомагати лікарям. Потім ми попрямували до Київської ради, де на другому поверсі була база полтавської «Свободи». Туди ж прийшов і Дмитро, замурзаний, і дуже серйозний та мовчазний після таких кривавих подій…

Доля була милосердною до нього, тоді Боженька зберіг його».

Полтавський майдан2

Полтавський “Майдан”

У той час в Полтаві також було  неспокійно. Роман Чабановський, нині голова Київської районної ради пригадує,  як Дмитро, без перебільшення, творив історію міста:

«Мені більше всього запам’ятався перший виступ Дмитра на Полтавському «Майдані». Тоді ситуація склалася така, що  люди почали зневірятися і Дмитро своїм прикладомадо  підняв людям бойовий дух. Він  цілий день готуввся і ввечері він розповів загалу про  те, що він  пожертвував своєю роботою і повністю занурився у цю  справу. Він закликав людей не занепадати духом, а до  кінця йти до  своєї мети. Це була перша його публічна промова і вона була досить  вдалою, це багато на кого справило  враження.

Також  я пам’ятаю  момент, коли ситуація на одній із  сесій міської ради вийшла з-під  контролю. У залу хлинула велика маса людей,  які почали виштовхувати депутатів. Уже навіть хтось  відкрив вікно і кричав : «Викидати мера  з вікна!». Слава Богу це зупинили. Потім просто  склалося так, що ми боялись того, що  із натовпу хтось може ось  кинути чи ще щось трапиться і тоді Дмитро зняв із  себе бронежилет і одягнув його на Олександра Федоровича Мамая. Він зроби це для того щоб запобігти якомусь нещасному випадку».

Полтава, лютий 2014

Полтава, лютий 2014рік

Війна

Україна – майже ровесниця Діми, трошки молодша,  ця країна славна добрими та працьовитими людьми, які завжди прагнули тихого та мирного життя, але історія показує, що не завжди воно таким було. Так сталося й тоді. Сусідня країна, яку вважали дружньою віроломно завдала удару, у той час коли того зовсім не чекали, коли люди тільки оговтувалися від революційних подій і мали світлі сподівання на нове світле майбутнє.

Тоді, та й зараз,  цю війну можновладці звуть то громадянською, то  внутрішнім конфліктом, то антитерористичною операцією, але який від тих назв сенс, якщо то є  справжня війна! То є те страшне явище, яке робить  смерті статистикою,  яке забирає  у родин синів, братів та батьків,  яке лишає людей домівок та звичного життя.

4

Дмитро  не міг лишитися осторонь і сидіти вдома. Він пішов на війну у складі полку «АЗОВ».  Андрій Олефіренко, побратим Діми по АТО, помічник нардепа Юрія Бублик пригадує:

«Брат» в «Азові»… Яким я його пам’ятаю? Це відповідальний, сміливий воїн, який постійно намагався підвищити свою професійність. Згадую, як одного разу ми, тобто два десятки «азовців», зайняли оборону за Сартаною на позиціях, кинутих дезертирами. Якийсь територіальний батальйон на чолі з полковником утік, почувши про наступ сепаратистів. Той полковник навіть забув «дипломат» із документами та нагороджувальними грамотами.

Пізніше він приїхав його забирати, але його «дипломат» ми уже використали для розпалу .

Так от, «Брат» виходив чергувати в найнебезпечніший час і в найнебезпечніше місце, причому, по своїй волі. Пізніше, коли нас підсилив один із армійських підрозділів, Дмитро весь вільний час віддавав вивченню нового для нас озброєння та техніки. Під обстрілами «градів» і ворожої артилерії він почував себе врівноважено та спокійно.

Наскільки я міг адекватно оцінювати такі випадки, страху в ньому не було».

Говорять, на війні проявляються усі людські риси як вони є. Там люди справжні. Для мене яскравим прикладом духовності Дмитра стала його теологічна суперечка з побратимом. Про це розповів командир Діми:

«Випадково став свідком суперечки між «Братом» та «Козаком». Спокійно так сперечаються про віру. «Брат» – православний. «Козак» – агностик (вірить у матеріальний світ). «Козак» наводить свої аргументи, і вони беззаперечні. І тут «Брат» каже: «От ти віриш, що можемо перемогти нашого ворога у війні? Він по тобі «шарашить» з гармат та «градів», а у нас лише автомати. Віриш, що переможемо у війні?» «Козак» мовчить, він «здрава» людина. «Але ж ти все одно тут!» – каже «Брат». Ось і вся відповідь про віру».

Ранок 11 лютого 2015 року

Розповідь командира Діми у Маріуполі:

«Щойно почало сіріти, я відправив групу на пошуки. Був «Вірус», ще декілька людей. Швидко повернулися. Знайшли. Засніжене поле – лисе, як коліно. «Брат» висунувся у бік ворога на десяток метрів від найближчого укриття – напевно, хотів якомога більше бачити балку. Він був у стійці для стрільби з коліна. Є така стійка, коли стріляють, стоячи на одному коліні. «Брат» був саме у такій стійці, зі зброєю в руках. Лише лежав на лівому боці. У сантиметрах 40-50 від його правого зігнутого коліна невелика воронка – заглиблення, формою, як глибока тарілка. Утім, майже всі поранення прийшлися на верхню частину тіла. У касці п’ять (це точно, «Ромашка» порахував) великих пробоїн від уламків. Ока немає. У бронежилеті також пробоїни. Він загинув миттєво, навіть не встигнувши нічого зрозуміти. Обличчя сконцентроване. Коли «Вірус» почав витягати автомат з долонь «Брата», автомат вистрілив.

Він жив воїном і загинув воїном».

Меморіальна дошка на Полтавському Технічному університеті імені Юрія Кондратюка

Меморіальна дошка на Полтавському Технічному університеті імені Юрія Кондратюка

Андрій Олефіренко, побратим по Майдану та АТО, вранці 11 лютого отримав страшне СМС у зміст якого  не хотів вірити.

Screenshot_25

Його словами я й хочу завершити розповідь про героїчного полтавця Дмитра Коряка:

«Такі, як Дмитро – один на тисячу! Чесна, розумна, смілива людина, відважний воїн, справедливий товариш, люблячий син, патріот України… Війна ще раз підтвердила: перші гинуть – найкращі! Вічна слава герою, відпочивай з миром, Друже!»

 Юлія Злепко

Коментувати

6 Коментарів
Віктор з Полтави
• 22:19 | 19 березня 2016

І всеж-таки, дарма він одягнув на Мамая бронижелет)

Відповіcти
Декоммунизатор
• 21:17 | 09 лютого 2016

Фото с 200 аж мурашки по коже

Відповіcти
Друже
• 13:26 | 09 лютого 2016

Чому забирають найкращих??

Відповіcти
Віктор з Полтави
• 22:18 | 19 березня 2016

Тому що найгірші ховаються за спинами Найкращих. Слава Героєві!

Полтавчанин
• 12:52 | 09 лютого 2016

Реально сильная статья

Відповіcти
Сема
• 11:41 | 09 лютого 2016

Слава Героям!

Відповіcти
20 вересня 2017
19 вересня 2017