Антон “Сіф” Грицай — нерядовий шлях рядового

1

Минув уже рік, а я майже до деталей пам’ятаю той день… Я гортала новини у соцмережі і у когось побачила звістку про те, що загинув ще один боєць на передовій в АТО, але щось змусило мене вдивитися в обличчя цього хлопця: щось у ньому було знайоме. З фото на мене дивився серйозний юнак з, мабуть, не по роках дорослими очима і чорною бородою. Кілька секунд я вдивлялась в це обличчя і пригадала його… Пригадала, що бачила цього хлопця в університеті біля історичного корпусу. Ми не були знайомі, але я запам’ятала його саме таким: темні джинси, світла куртка-парка, темна шапка і посмішка. Я добре пам’ятаю, що скільки разів його бачила, він завжди був усміхнений, тим і запам’ятався на довгі роки. І ось пройшло вже, близько 5 років, а я впізнала того усміхненого хлопця в серйозному обличчі полеглого бійця.

m91wk6tr6VU

Тоді я дізналась, що це був Антон Грицай з позивним «Сіф», і я не помилилась: ми вчились в одному університеті, тільки я навчалась на філологічному факультеті, а він – на історичному. Ще тоді я дізналася, що він був дуже компанійським і у нас виявилося багато спільних друзів та знайомих.

І ось минув рік, цілий рік, як ми втратили Антона, але його ніхто не забув, адже пам’ять про таку людину лишиться надовго, навіть не побоюсь сказати, що назавжди. Я вирішила зібрати спогади про Антона і розповісти яким він був.

Народився Антон Грицай у Полтаві. Його старша сестра Юлія розповідає:

Антошка народився, коли мені було 8 років. Я пам’ятаю коли ми забирали його з пологового будинку. Пам’ятаю, як возила його у колясці. Уже трошки пізніше мені дозволяли годувати його.

Як підріс, то водила його до дитячого садочку і забирала звідти. Він ріс звичайним хлопчиком. Я завжди намагалась його виховувати у чоловічому дусі: прохала робити зарядку, віджиматись. І він все це робив. Я говорила йому: «Ти хлопчик, ти маєш бути сильним!». Я його дуже любила.

Пригадую, мене колись відправили на літні канікули до бабусі в село. Я там пробула кілька місяців. Приїхали батьки і потрібно було йти ще певну відстань пішки. Маленький Антошка, йому тоді було 3 чи 4 рочки, мене побачив і побіг назустріч. Він плакав від радості. Ми були дуже близькі і любили один одного як брат та сестра, у нас цей зв’язок був дуже міцний.

Тетяна Іванівна, мама Антона розповіла, що його лідерські особливості проявилися ще в дитинстві, він ще в садочку хотів бути першим:

Антон в садочку був лідером, завжди в перших рядах. Але в той же час він був дуже слухняним і дуже любив читати. Як то кажуть, його хлібом не годуй, а дві-три книжечки прочитай перед сном. Він особливо не виділявся, але старався завжди бути лідером. Навіть у садочку, як йдемо, то він завжди хотів іти першим по сходах.

Він був дуже гарною дитиною, його всі любили. Пам’ятаю як бабуся казала: «Я його так люблю! За те, що він дуже розумний». Хоча навчався він, як звичайна дитина. Він не дуже любив математику, та я і не наполягала, щоб він щось насильно вчив. Бувало запитаю: «Ти, синок, повчив уроки?», – він каже, що повчив.

Навчався Антон у Полтавській школі №16. Богдан, його однокласник та друг розповідає:

Я перейшов до школи у 3-му класі, Антон там навчався з 2-го. Десь через півроку ми почали дружити. Так склалося, що у школі ми завжди ходили разом, хоча і не сиділи за однією партою. Антона через проблеми із зором саджали на передні парти, а я більше полюбляв сидіти на задніх. Антон ще зі школи цікавився історією. Спочатку на дитячому рівні, а потім і предмет такий з’явився. Особливо його цікавила історія України.

Ми разом ходили по бібліотеках. Пам’ятаю була одна зима, от така сніжна, як цього року. Ми йшли до бібліотеки дорогою по Огнівці. Їхав автобус і водій почав нам сигналити і вигукувати: «От, ви будете кидати сніжки!». А у нас і на думці такого не було, але ж, звісно, коли водій почав сигналити і махати нам рукою, то ми його і закидали сніжками.

Антон був завжди напрочуд жвавий та веселий, про це мені казали усі з ким я спілкувалась. Тобто не лише мені він запам’ятався усміхненим.

CAM00581

Антон зі шкільними товаришами

Але не лише друзі та рідні хвалять і гарно відгукуються про Антона, його класний керівник Лариса Броніславівна сказала, що запам’ятала його позитивним, гарним, дисциплінованим, дуже ініціативним та відповідальним хлопцем.

Вчитель історії Тетяна Ярославівна розповідає:

Антон був веселий, дружелюбний, мав надзвичайно багато друзів, але і в той же час був спокійний. Він якось поєднував у собі всі якості, які неможливо поєднати. Він був спокійний та виховний, і в той же час мав організаторські здібності, грав у КВК та і взагалі все за, що він брався – вдавалося. Це стосувалося, як навчання, так і захоплень в позаурочний час. Унікальний був хлопчик.

Я почала викладати історію у нього вже в 10-му класі, то на той час він цікавився історією,багато читав, мав на все власну думку. Не можу сказати, що був відмінником, але був сильним учнем. Знаєте, я навіть не знала, що у нього історія була улюбленим предметом. Дізналась про це, коли він закінчив школу та вступив до університету. Він ніколи не хизувався тим, що це його улюблений предмет. Він однаково вчив, мабуть, всі предмети, був гарним учнем.

CAM00583

Антон з однокласниками у день випуску зі школи

Після школи Антон вступив на історичний факультет Полтавського педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Педагоги згадують його, як гарного студента, нехай і не відмінника, але допитливого хлопця який мав і не боявся виголошувати власну думку.

Серед яскравих відмінників Антон не був. Я для себе вивела таку, якщо можна так сказати, формулу: він був рядовим, звичайним студентом, а потім на війні – рядовим солдатом. Та, в результаті, став нерядовим громадянином нашої країни! – говорить Тетяна Тронько, викладач педагогічного університету.

Саме в стінах університету Антон і познайомився зі своїм кращим другом Вадимом Ямщиковим, що нині є депутатом Полтавської міської ради.

Ми познайомились з Антоном в університеті. На першому курсі я навчався на історії суспільствознавства, а він – на історії права. На другому курсі я перевівся в його групу, бо зрозумів, що це мені ближче. Тоді ми й почали дружити. Не можу сказати, що Антон надто гарно вчився, але коли піднімались теми національно-визвольної війни, часів Мазепи, особистості Бендери та Петлюри, то ці теми привертали увагу Антона і він мав багато питань, які його непокоїли. Йому це було дуже близько, та й мені також. Так ми і здружилися, на фоні спільних тем, які обговорювали на перервах чи після пар. Антон дуже любив жартувати, він завжди жартував, з ним ніколи не було сумно. Він і життя сприймав з одного боку дуже серйозно, а з іншого – весело. Таку вже він мав вдачу! – пригадує Вадим.

6ixAn6yfTN4

Про цю ж рису характеру Антона говорить ще одна його подруга Марина:

З Антоном ми познайомилися років 7 тому. Спочатку ми не знайшли спільної мови, але трохи пізніше роззнайомилися і почали дружити. Він зі мною так товаришував, як з другом-хлопцем. Антон – людина суцільний позитив. За той час, що ми були знайомі, а ми й працювали разом, я не пам’ятаю такого, щоб він був якимось занадто серйозним. Він завжди жартував. Він мав поганий зір, а тому часто мружився і постійно нікого не впізнавав, міг пройти повз і не привітатись, ми це часто це йому пригадували. А ще він любив їдальню університету, звав її «мій улюблений ресторан». Це було символічно, бо він любив смачно попоїсти і не ділився їжею. Взагалі все, що згадується – згадується лише з посмішкою, він був дуже світлою людиною.

Рідні та друзі розповідають, що Антон притримувався здорового способу життя та ще з дитинства полюбляв спорт. Його друг Артемій, з яким вони не лише добре товаришували, а ще й ходили то тренажерної зали, пригадує:

За роки дружби ми разом відвідували багато спортзалів. Приблизно 3 роки займалися мікс-файтом, брали участь у змаганнях, але більше займалися для себе. Пізніше, коли у всіх з’явилася робота і відповідно стало менше часу, ми просто ходили до спортзалу на тренування. З Антоном завжди було цікаво тренуватися, адже між нами була здорова спортивна конкуренція. Ми дуже любили грати в регбі. Антон дуже не любив волейбол. На відміну від регбі, волейбол виявився для Антона більш «травматичним» видом спорту. Я ще й жартував з цього приводу.

Він був дуже цілеспрямований, і в житті і в спорті, якщо ставив перед собою якусь ціль, то впевнено до неї йшов. З ним було круто і дружити, і займатися спортом.

AaBoROKg1bc

Підтвердженням того, що Антон поєднував у собі багато гарних якостей та мав чимало захоплень є те, що ще під час навчання в університеті, разом з друзями-однодумцями він приєднався до Ультрас (ULTRAS), футбольних фанатів. Попри уявлення деяких людей про футбольних фанатів, як лише про хуліганів, це абсолютно не так. Цих людей поєднує не лише любов до футболу, підтримка улюбленої команди та бажання погаласувати на трибунах, цей рух являє собою значно більше. Ультраси – молодь, яка має гостре відчуття патріотизму та по-справжньому любить свою Батьківщину.

Тоді Антон та Вадим стали одними із засновників угрупування C.O.G.E (СREW OF GOLDEN EAGLE), що стало потужним ULTRAS-угрупуванням.

ZuglNslEBEo

Ми завжди відвідували марші УПА, полтавські проукраїнські мітинги, ми через призму гумору обговорювали брехливих та несправедливих політиків. Антон першим приєднався до руху. Десь з 2008-го року ми вже втяглися у цей рух і утворили полтавське фанатське угрупування СREW OF GOLDEN EAGLE. З 2008-го і до 2013-го року, до подій на Майдані та в країні, ми мандрували країною за футбольним клубом «Ворскла», – розповідає Вадим Ямщиков.

Це був ще один новий, але важливий і, мабуть, один з ключових поворотів у долі Антона. З кожним таким етапом його сильний характер гартувався і твердішав.

Мирослав, побратим по ULTRAS розповідає:

Антон особисто для мене був звичайним хлопцем. І я не можу надати йому образ надлюдини. Але таких людей, як Антон – дефіцит у нашому суспільстві! Антон – звичайний порядний і гарний хлопець, вірний друг для своїх побратимів, чудовий син, хоробрий захисник свого міста та країни! Він такий як багато хто з нас, тільки рішучіший і сміливіший, людина діла. Він мав добре серце та високі життєві цінності. Саме ця простота і близькість дає кожному з нас зрозуміти що “на його місці міг бути я”. Я почуваю себе в боргу перед ним і це завжди, як сповідь перед совістю,це стимулює довести, що все не дарма…

dOVclz6m24w
Побратим по ULTRAS, Григорій Пашков розповів яким він запам’ятав Антона:

Ми разом були у фанатському русі приблизно з 2008-го року. Разом їздили по всій країні. Ми завжди один одного дуже добре розуміли, я знав, що Антон був людиною, на яку можна покластися і він не підведе. Я йому повністю вірив та довіряв! Не було моментів,де його можна було би звинуватити в нещирості, він був відкритою людиною і міг справедливо вказати на помилки інших. Він робив добрі справи і ніколи нічого натомість не прохав.

Про такі риси як чуйність та надійність згадує й Богдан, шкільний друг Антона:

Ми з дружиною знімали квартиру. А в мене така робота, що доводиться чергувати цілу добу. І тут мені на роботу зателефонувала дружина і сказала, що сусіди надто галасують і їй самій страшно знаходитися у квартирі. Вона прохала мене приїхати, але я не міг покинути роботу. Тоді я десь близько першої ночі зателефонував Антону і попрохав його приїхати заспокоїти дружину та побути з нею до мого приходу. Він без зайвих пояснень взяв таксі і посеред ночі поїхав на допомогу моїй дружині.

Сестра Антона Юля пригадує, що він завжди з радістю згоджувався посидіти з племінницею, коли їй потрібно було відійти у справах. Говорить, що він її дуже любив і ніколи не відмовляв, а з радістю проводив час з маленькою племінницею.

Саме у таких вчинках і був весь Антон. Друзі та рідні згадують, що він ніколи не відмовляв у допомозі, був справжнім другом та захисником.

Мама Антона розповідає:

– Він казав: «Я родився на цей світ не для того, щоб мене ображали! Я не буду терпіти тих, хто мене ображає!». Так він казав ще в дитинстві. Пізніше він не давав в образу рідних та друзів, мабуть і виріс таким,що як тільки почали ображати Україну, то пішов на її захист.

Тому й не дивно, що коли розпочався Майдан у Києві, то Антон був там у самому вирі подій. Антон був активним учасником і полтавського і київського Майданів, йому вдавалось приховувати свої візити туди, адже він не хотів хвилювати ані рідних, ані друзів. Він був там не задля слави чи якогось визнання, його туди тягло, бо інакше він не міг.

eS8goN1l6mE

Його дівчина Ксюша пригадує:

Антон не говорив зайвого, був людиною дії. Коли почався Майдан, він дуже багато про це думав. Міг не спати ночами, його це дуже хвилювало! Мені здається, йому було неспокійно від думки, що він тут – у Полтаві, а там – Майдан. Його туди тягло, він хотів бути там постійно.

Побратим по АТО Артем Павлов із позивним «Рудий» пригадує події Майдану:

– Потім був Майдан… Ультрас України були активними учасниками боротьби за краще життя своєї країни. Коли ми зайняли Полтавську Облраду, я помічав хлопців вдягнених у одяг характерний для фанатів, що ходили поруч, готові у будь-яку секунду відбивати удари тітушок чи міліції. Серед них звісно був і Антон. Він завжди був там, де виникав ризик нападу. Коли почалися розстріли на Майдані, він взяв участь у відволікаючому маневрі. Спочатку розгромили офіс Партії Регіонів. Антон самотужки вирвав захисну решітку на вікні. Потім була імітація штурму обладміністрації, сутички з міліцією. Після чого ми отримали повний доступ до приміщення. Ми перемогли! Я гадаю у нього ніколи не виникало думки, що можна посидіти вдома – ситно поїсти і поспати в тепленькому ліжечку у цей історичний для країни час.

Пізніше Антон разом з друзями-активістами стали ініціаторами створення графіті-меморіалу присвяченому Героям Майдану. Коли розпочалися воєнні дії на Сході країни, Антон разом із однодумцями почали займатися волонтерством і допомагали бійцям на передовій.

ZapMkWc29GM

Рішення піти на війну, мабуть, ні в кого б не викликало здивування, але Антон не хотів засмучувати та хвилювати рідних, а тому майже нікого про це рішення не повідомив. Він вкотре підтвердив, що він людина дії, людина справи. Антон просто вирішив і це рішення не підлягало обговоренню.

Його дівчина Ксюша пригадує, що поки на Сході тривали бойові дії, Антон відчував, що знаходячись в тилу, він неначе відчував, що знаходить не на своєму місці, його це дуже непокоїло.

Коли він вже побував там і вперше повернувся, то він змужнів. По поверненню із АТО, я гадаю, в нього навіть дещо змінились погляди та цінності. Напевне, саме там він реалізувався та ствердився.

Таку думку підтримують друзі й рідні Антона, вони говорять, що на війні він розкрився і знайшов своє місце. Він прагнув бути у перших рядах захисників Батьківщини. А тому, незважаючи на проблеми із зором, він потрапив на передову у складі батальйону «АЗОВ».

DFgfPdCvaRM

Рідним він сказав, що їде працювати до Києва. Можна сказати, що він нікого не обманув, адже так не любив брехати, він і справді перший час проходив навчання у Києві. Потім була перша поїздка в АТО, з якої він приїздив у відпустку.

А потім Антон вирушив у ту останню поїздку на передову. Всі події відбувались якраз у ті дні, коли наша влада вела переговори та підписувала Мінські домовленості. Антон зателефонував рідним та друзям, сказав, що вирушає на навчання і певний час із ним не буде зв’язку. Звісно це всіх насторожило і, як виявилося потім, недарма…

klV64YarwQs

Про ті події розповідає побратим Антона по АТО «Рудий». Вони разом працювали «двійкою»:

-… І тут почалось щось до чого ми давно прагнули, але звісно ж як і більшість добровольців були готові не зовсім. Таке відчуття що контакт був звідусіль! У нас був контакт зліва. Ми не бачили ворога в обличчя але чітко відчували, що він там є. Хтось знову дав команду і ми почали стріляти знову. «Ех, йому б ПКМ», – поглядав я на Сіфа, що стояв першим. Він гатив з АК і був схожий на Бога Війни: чорна борода, суворий погляд в якому можна було побачити і ненависть до ворогів, і жагу до помсти і лють, шалену лють наших предків. Впав перший ВОГ (гранатометний постріл, прим.), я лише почув «В укриття!».Ми прикрили відступ наших я ліг розклавши сошки на РПК. Сіф продовжував гатити намагаючись побачити ворога через свої лінзи (так-так він носив лінзи, саме тому він постійно «видивлявся ворогів» інколи нехтуючи власною безпекою). Потім в укриття під місток забігли і ми. Ми почули команду «Відхід!». «Двійками» почали бігти з укриття. Варто мені було забаритись на пів секунди і я отримав стусана у спину від Сіфа «пошел-пошел». Ми побігли. Впали. Я не можу згадати скільки точно ми зробили перебіжок, але здається на третій Сіф за мною не побіг. Остання перебіжка і трохи збоку впав хтось з наших. Йому на порятунок кинулись ті хто був ближче. Навколо почали розриватися ВОГи. Забігши за машину я зустрів там Сігму а от Сіф за мною не прибіг. Я почав переживати. Знаючи його я відразу подумав про те, що він зараз кудись піде «видивлятись ворогів»… Мабуть так і сталося, бо потім хлопці розповідали що він перебігав дорогу і впав. Я почав голосно кричати його позивний. Але він не відзивався. Я звав і виглядав його допоки ми не вийшли з красної зони, в жовтій я почав питати у інших. Ніхто нічого не знав. І тут я почув страшне «у нас 200-ий». Все в мені опустилося. «Бородатий!». В «АЗОВі» багато бороданів, то ж надія що Антон живий в мене ще була…

Але цій надії не судилось справдитися. Натомість справдилися найгірші думки «Рудого». Антон загинув у бою. У нього вцілив осколок.

Вадим згадує, як отримав ту страшну звістку.

Мені зателефонували з невідомого номеру, було дуже погано чути. Мені сказали: «Вадим, слухай уважно! Антона більше з нами немає. Він загинув». Мені було важко сприйняти цю звістку, я з півгодини не міг зібратися з думками і щось усвідомити. Потім я перетелефонував на цей же номер і мені підтвердили цю звістку.

Я почав думати про те, як сповістити батьків, які гадали, що Антон у Києві. Я розумів, що потрібно все брати у свої руки, бо інакше – ніяк. Спочатку сповістили сестру, а потім взяли психолога та медиків і поїхали до мами… Я пам’ятаю ті події, як зараз. Щойно мама дізналась про загибель Антона – вона втратила свідомість.

Наступні дні ми організовували прощання з Антоном…

Пізніше, 8 березня, улюблена команда «Ворскла» за яку вболівав Антон зіграла матч у чорних футболках із написом «Антон «Сіф» Грицай», а побратими по ULTRAS розгорнули на фанатському секторі величезний банер із зображенням Антона. Усі присутні на тому матчі вшанували пам’ять героя

Побратими Антона по ULTRAS ініціювали установку меморіальної дошки імені Антона Грицая на одному з корпусів педагогічного університету. Також вони влаштували футбольний турнір на який прибули представники руху ULTRAS з усіє країни.

Насправді, це лише маленька частинка добрих спогадів про героя. За своє недовге життя він встиг зробити стільки, скільки деяким не вдається за багато десятків років. І я не говорю про якийсь подвиг чи вчинок…Усе життя Антона це був величезний подвиг. Такі особистості, як він, творять історію і, на жаль, їх одиниці…

Але герої… Герої не вмирають.

Юлія Злепко

Коментувати

1 Коментар
Азовец
• 10:48 | 15 лютого 2016

Статья очень красивая, название только не фонтан(

Відповіcти
23 вересня 2017
22 вересня 2017