«Стисло про…» Архітектурні конкурси: які бувають, на що впливають і чому потрібні

0

“Архітектура дуже сильно впливає на суспільство. Ми формуємо архітектуру, а архітектура формує нас”, – архітекторка, мистецтвознавець Ганна Бондар.

Анна Бондар

Ганна Бондар

Архітекторка і мистецтвознавець Ганна Бондар презентувала у Полтаві свою книгу “Архітектурні конкурси та конкурси розвитку територій територій: демократія в дії”. Каже, що її книга – лише перший підхід до теми, бо напрямок організації конкурсів в Україні мало досліджений. Сподівається, що її робота започаткує широку дискусію на цю тему і, можливо, появу нових підходів та законодавчих ініціатив.

– Навіщо нам взагалі відкриті архітектурні конкурси?

– Перед українськими містами зараз постає багато викликів. Стандартна відповідь: “Навіщо потрібен арітектурний конкурс?” –  виглядає просто. Це відбір за якісними ознаками, а не за ціновими. Це певний професійний ліфт для молодих архітекторів. Це легітимізація рішення в очах багатьох людей. Бо конкурсний проект-переможець набуває ніби сакральної цінності, його складніше оскаржувати. Але якщо подивитися ширше, то перед Україною зараз постають нові виклики. По-перше, у нас з’явилися нові герої. І треба думати, як їх увічнювати. Ми розуміємо, що невідомий солдат з шиною – це не образ героя Небесної Сотні. Але як увічнювати у просторі наших міст пам’ять про них, про загиблих воїнів АТО? І тут відповідь одна – це конкурс. Він дає можливість прийняти найкраще рішення. Також конкурс може сприяти більш ранньому залученню громадськості. Знаємо, що зараз у містах поширюються протестні рухи проти забудови, особливо в історичних центрах. Яким чином це узгоджувати з громадськістю? Законодавство не дуже досконале у цьому сенсі. Обговорення конкурсного завдання – це і є якісне інформування громадськості про наміри девелоперської компанії чи міської влади щодо змін, які плануються. Це може стати початком інтенсивного обговорення громадськістю цих намірів. Тому, вважаю, конкурси зараз дуже актуальні.

– Як провести конкурс так, щоб до нього було менше претензій в необ’єктивності чи непрофесійності?

– Головне, дотриматися конкурсної процедури. Вона непроста, бувають конкурси різних видів і типів, однак, якщо процедурно все йде добре, дотримано основних принципів – справедливість, рівність учасників, прозорість дій замовника, все підкріплено документами, то ризик якихось претензій постфактум знижується. Також важливим є спосіб ухвалення рішень. В Україні законодавчо визначено, що рішення ухвалюються голосуванням. Але в Європі рішення затверджується консенсусом, і це дає набагато кращі результати.

– Чому це не спрацювало з Територією Майдану у Полтаві?

– Я була в журі цього конкурсу, і хочу засвідчити, що всі голосували добровільно, ніхто ні на кого не тиснув, не маніпулював, всі були в нормальному стані. При будь-якому результаті щось комусь може не подобатися – на те і конкурс. Однак проект, який виграв, на мою думку, таки найкращий з поданих. Він дає унікальну можливість для розвитку. Є проекти ніби закриті – вони настільки ідеальні, що вже нічого не додаси і не забереш. А з цим проектом автори можуть працювати. Наразі, я так розумію, справа зрушилася з місця, вже укладений договір на проектування, формується завдання, відповідно, якісь коригування до проекту таки будуть.

– Які існують ризики при проведенні конкурсів?

 – Найперший ризик – проектів буде мало. Є спосіб з цим боротися – це широке інформування. У нас, на щастя, є соцмережі, інтернет, ЗМІ, телебачення. Якщо замовник та організатор докладуть зусиль для широкого інформування, то цей ризик буде знятий. Другий ризик – журі не ухвалить рішення. Однак, є процедурні засоби, як цього уникнути. Треба обрати якісного голову журі, хорошого модератора, який приведе суддів до ухвалення єдиного рішення. Але найбільший ризик в нашій країні: конкурс може відбутися, проект-переможець – визначений, але виникнуть проблеми з реалізацією. З цим ризиком треба працювати в законодавчому полі. З мого аналізу і досвіду: поки у нас у Постанові Кабміну написано, що архітектурний конкурс – це форма творчого змагання: фактично, зібралися, обрали кращий проект – і крапка, то до реалізації ми будемо доходити рідко. Нам треба перейти до європейської практики, де конкурс – то повноправна процедура публічних закупівель, коли міста і держави замовляють архітектурні проекти шкіл, дитячих майданчиків, площ, лікарень виключно через архітектурний конкурс. І це прописано законодавчо. Ми зараз над цим теж працюватимемо.

– Як ставитеся до залучення у конкурсах архітектурних колективів чи авторів з інших регіонів?

– Це нині – світовий тренд. Адже однією з тенденцій сучасного світу є глобалізація. Все більше проводиться міжнародних конкурсів. Все більше вітаються мультидисциплінарні команди з різних країн світу. Архітектор – професія дуже соціальна. Досвідчений архітектор спочатку вивчить всю місцеву специфіку, обставини, знайде собі локального партнера для проекту, приїде на місцевість на дослідження. Таким чином всі ризики того, що немісцевий архітектор не зрозуміє специфіки регіону чи суті проекту, знімаються.

– У яких випадках доцільно проводити не відкриті, а закриті та замовні архітектурні конкурси?

– Типологія архітектурних конкурсів дуже широка, але в Україні використовуються тільки три типи: відкриті, закриті та замовні. Всі вони відповідають різній меті. Наприклад, мета – підійти до складного питання, питання увічнення пам’яті. Ми ще не знаємо, де може постати пам’ятник, у якій формі, що це має бути… Тобто, це складне питання, з яким уперше стикається місто. Такі конкурси має сенс проводити відкритими, залучати величезну кількість різних думок. У такому випадку вони розширюють нашу картину світу, показують трохи фантастичне майбутнє. Є добрим ліфтом для молодих архітекторів, бо у випадку перемоги вони стають відомими, а значить, можуть брати участь у закритих і замовних конкурсах у майбутньому.  Однак жодне архітектурне бюро зі світовим ім’ям не братиме участі у відкритому конкурсі. Бо вони розуміють, що серед величезної кількості проектів їхній може просто загубитися. І не хочуть витрачати на це час. Для проектів «під реалізацію», з конкретними, зрозумілими вимогами, вже на початкових стадіях проводяться конкурси закритого типу. Так звані конкурси на запрошення. Наприклад, місто хоче збудувати театр. Тоді до закритого конкурсу запрошуються архітектурні колективи, які мають відповідний досвід. Це може бути 7-11 команд, що відповідають певним кваліфікаційним вимогам. Також може бути відкритою можливість подачі зустрічних проектів – від архітекторів, які не були запрошені до участі, але можуть долучитися, за бажанням. Такі конкурси мають більшу вірогідність подальшої реалізації. Але вихідні дані мають бути дуже зрозумілими. Замовні конкурси дають ще кращий результат, насправді. Це конкурси закритого типу, де з конкурсантами одразу укладається угода на конкурсне проектування, і, окрім премії, кожен отримує винагороду за участь у проектуванні. До таких конкурсів дійсно можна залучити світових зірок.

– Які законодавчі зміни потрібні у царині проведення архітектурних конкурсів?

– Мені здається, треба серйозно попрацювати у напрямку регулювання публічних закупівель у сфері архітектурного, містобудівного проектування та в сфері проектної документації (це проекти реставрації культурної спадщини, зокрема). Бо сьогодні більше використовується невдалий інструмент – відкриті торги. Де перемагає нижча ціна. А це завжди нижча якість проекту. Нижча якість проекту дає нижчу якість довкілля. Відповідно, наші міські спільноти не стають щасливішими від появи об’єктів низької якості. Бажано використовувати конкурентний діалог і переговорну процедуру за результатами архітектурних конкурсів, і це має бути прописано. Бо архітектура дуже сильно впливає на суспільство. Ми формуємо архітектуру, а архітектура формує нас. Крім того, постанова 1999 року про проведення архітектурних конкурсів, здається, вже відпрацювала своє. Ми їй маємо подякувати і написати нову, яка відповідатиме міжнародному законодавству.

Більше інформації – про залучення громадськості до архітектурних конкурсів та сучасні тенденції перетворення публічних просторів – у нашому відеоінтерв’ю.

(Інфографіка – Тетяна Домненко, відео – Іван Підгайний)

20 вересня 2018