«Піккардійська терція» представила у Полтаві новий альбом – до свого 25-річчя

1

«Ми робимо так, бо так робили раніше. Й одночасно ми робимо так, бо так раніше ніхто не робив. В цьому суть «Піккардійської терції».
Піккардійська терція

Піккардійська терція

Музиканти розказали в Полтаві, як зароджувався їхній стиль виконання і чому ідея, у підсумку, важливіша за гроші.

– Ми, напевно, все-таки зрозуміли, що ця ніша була в Україні не зайнята, ніша чистої а капели. Але вирішили піти трошки іншим шляхом і почати співати не властиву для а капельного співу музику, а трошки інакше, не так, як у світі співали. А почали співати інструментальну музику у викладі а капело, замінюючи інструменти голосами. Ну, це і дешевше було, не треба інструменти з собою тягати (сміється).

– У перші 10 років ми ще були не одружені. І це нам трохи допомогло. Бо це момент становлення колективу, становлення жанру, стилю, перші гастролі, перші притирання по поїздах, по готелях оті всі моменти побутові. І добре, що в той час жоден з нас не був обтяжений сім’єю. Дуже багато кризових моментів було, але, як казав один наш знайомий єврей, Міша: «А кому это выгодно было – распадаться?»

– Може, навіть то підсвідомо, але найперша мета наша була – не гроші. Звісно, ми хотіли заробляти, але більше ми хотіли ствердитися серед тих колективів, які тоді в Україні створилися. БО після розпаду совка був справжній ажіотаж, утворювалося багато колективів, і ми хотіли довести, такий собі а капельний гуртик, що можемо бути на одній сцені з цими виконавцями.

– Колективом, який нас надихав на багатоголосся, був «Квін». Ми слухали їхню «Богемську рапсодію», а потім думали, як би і нам щось таке своє зробити. Розкладали партії на піаніно, пробували, шукали, розписували на голоси. А потім колега привіз касету такої британської групи «Кінгс зінгерс». Ми почули на ній в а капельному виконанні, на замовлення королеви Єлизавети, альбом «Бітлз». Просто нереальні, фантастичні оранжування. Ми як почуло: о, а так можна робити? Виявляється, можна.

– Ми змінилися, звичайно: в піснях, виконанні. Ми набагато інакше співаємо, ніж на початку. Ми всі були вихованцями хорової школи – ну, який а капельний спів? У нас був хор, і якби ми в групі співали, як в хорі, то був би шестиголосий хор. Тому ми мусили шукати, і не десять років свій стиль шукали. Наш останній за ліком, але не останній взагалі альбом «Лети» справді вийшов сучасним за своїм звучанням. Ми прийшли на нову студію, де молодий звукорежисер, з класним баченням мистецтва. Але у цьому альбомі – і нові пісні, і пісні українських виконавців, яких уже немає, але на музиці яких ми виховувалися, росли. І ми хочемо, щоб про них пам’ятали, хочемо нести їхню творчість далі. Власне, на цьому і був акцент: відродити забуті пісні, славу тих, хто творив культурну спадщину України. Коли ми вчилися, це були великі пісні, великі композитори і великі виконавці. Зараз це все нівелюється. Ми теж стаємо старші – і не дуже потрібні молодому поколінню. Молодь вибирає зовсім інакше.

– Ми, напевно, колектив, який можна назвати не те, щоб фьюжн-колективом у джазовому розумінні. У нас фьюжн свій, піккардійський. Тобто, у пісні може бути ритміка з такого стилю, інші акорди – з такого. Навіть коли робимо аранжування народних пісень піти проти правил гармонії, догм, і поставити там акорди, які, наприклад, з є у джазі звучать. Але вони знайшли своє місце і нікого не кусають. Якби ми в консерваторії писали б якусь фугу і поставили там дві паралельних октави, або квінти, наприклад, це був би скандал. Бо так не роблять. Але ж у нас фольк побудований на квінті, тому ми любимо волинку напрклад. Бо воно питоме, нашо. У нас у кожному альбомі є народна пісня,ми всі на цьому росли. І в цьому також є.

(відео – Сергій Чорномаз)

Коментувати

1 Коментар
Ірина
• 16:38 | 28 листопада 2017

Слухаєш їх і аж мурахи по шкірі!

Відповіcти
15 січня 2018
14 січня 2018