Священик-блогер Олександр Дедюхін: «Можна бути благочестивим принтером. Але я пишу про життя»

0

Священик Олександр Дедюхін — єдиний полтавський блогер, який взяв у часть у першому в Україні блогерському фестивалі «Дніпровський пост». А потім поділився враженнями з «Трибуною».

Олександр Дедюхін

Олександр Дедюхін

— Олександре, ви сам себе вважаєте православним блогером?

— Спершу, мабуть, треба визначитися з дефініціями: що ми вкладаємо у це слово. Хто такий блогер? Той, хто пише. Я пишу, отже, без питань. І так, я православний, і це позначається на всьому моєму житті. А моє життя — на тому, як і про що я пишу. Не може бути такого, що після служби зняв рясу, а разом з нею і свою віру — і вже не священник.

— Як сприйняли запрошення на фестиваль?

— Трохи здивувався. Бо ЛОМом (ЛОМ з рос. — «лидер общественного мнения») — себе абсолютно не вважаю. Думав, наскільки я буду там доречним. Але гості потім підходили, дякували, казали, що не загубився на фоні інших. Крім того, такий масштабний захід — це хороша можливість донести до людей свої думки. Все-таки блогерство для мене — це також одна із форм проповіді. Хоч і не завжди. Бо, якби писав лише на богословські теми, навряд чи мав би 10000+підписників. Треба цікавитися різними проявами життя.

— Думаєте, вдалося донести?

— Принаймні, під час фестивалю до мене підходили представники дніпровської єврейської громади та навіть атеїсти — вони всі тепер за Київський патріархат. Так і казали: «Ми, взагалі-то, в Бога не віримо, але ви такий класний священик, що захотілося поспілкуватися ближче». Одна група навіть на Різдво у Полтаву збирається їхати. Тож дещо точно доніс.

— Як відбувався сам фестиваль?

— Тривав три дні. Кожен день було по кілька дискусійних панелей, коли кілька блогерів сидять нібито на сцені, а інші учасники та гості — в залі. Й обговорюють актуальні теми. Була панель «За життя» — я в ній брав участь: говорили, як країна змінилася за три роки війни, що отримала і що втратила. Під час інших говорили, наприклад, про проблему окупації та деокупації Криму, про зовнішню і внутрішню політику, інформаційні війни та роль ЗМІ… Цікавою була письменницька панель: Татуся Бо, Павло Белянський, Наталка Влащенко, Максим Музика. Усі вони починали з блогів, коротких замальовок — і доросли до власних книжок. Сподобалася і так звана іноваційна. Під час неї говорила, наприклад, заступник дніпровського мера Яніка Мерило — про те, як у Дніпрі зараз впроваджують електронний документообіг і взагалі надання електронних послуг людям. А ще — заступник губернатора Юрій Голіков розказував про скорочення бюрократичного апарату. Має таку посаду, але переконаний, що облдержаміністрації не потрібні і скоро мають зникнути як атавізм. Наприклад, в аграрному відділі у них раніше працювало до сотні людей. Скоротили вдвічі — і врожайність виросла майже вдвічі. Бо більшість із клерків нічого, крім бескінечних паперів, не продукували.

Олександр Дедюхін, ліворуч

Олександр Дедюхін, ліворуч

— Чого ви найбільше чекали від заходу?

— Хотів розвіртуалитися з цікавими мені особистостями. Українська блогосфера невелика, фактично, ми всі один одного так чи інакше знаємо: обговорюємо, коментуємо спільне, сперечаємося. Але хотілося побачитися «вживу». Дехто раніше вже бував в гостях у нашій церкві: та ж Татуся Бо, Паша Бєлянський, Віктор Пузанов. Але інших хотів побачити.

— Не розчарувалися? Бо є думка, що людина у віртуальному просторі і в реальному життя — це дві різні людини.

— Безумовно, буває, коли віртуальне життя набагато яскравіше за реальне. Але у випадку з українськими блогерами я цієї різниці не помітив. Ті, хто видавався цікавим мені в онлайні, виявився таким і наживо: Роман Шрайк, Віктор Трегбов, Денис Казанський. Можливо, це тому, що, як священник, я все-таки вмію бачити людей. І стараюся не приписувати їм якостей та думок, яких вони насправді не мають. Навпаки, були приємні відкриття: наприклад, блогер Борислав Береза, депутат, виявився дуже цікавою людиною.

— Віртуальне спілкування — річ не обмежена: хоч вдень, хоч вночі, на будь-які теми. То навіщо взагалі була потрібна ця зустріч?

— Нам всім не вистачає живого спілкування, справжньої комунікації. У віртуальному просторі часто виникає ілюзія максимальної відкритості, мовляв, ти завжди можеш сказати, що завгодно. Насправді донести свою думку так вдається не завжди. А отримати адекватну реакцію на неї — тим більше. Ми начебто багато спілкуємося, але мало чуємо один одного. А для того, щоб у суспільстві було розуміння, чути іншого — обов’язкова умова. На фестивалі, при реальному спілкуванні, коли є емоції — це краще вдавалося. Навіть попри різні бачення чи політичні вподобання. Дехто навіть один одного розбанив.

— Що обіцяють організатори: ще будуть проводити такі заходи?

— Не знаю, де і коли, але такі заходи однозначно будуть, бо вони потрібні. До речі, попри те, що великої реклами фестивалю не було — лише в Фейсбуці — він викликав досить велику цікавість. Приходили і дніпровці, і навіть туристи з інших міст приїхали спеціально. В залі, розрахованому на 200 місць, всім бажаючим розміститися не вдавалося.

— Особисто ви: навіщо взагалі пишете у Фейсбук, викладаєте думки онлайн? Можна ж було обмежитися власним щоденником, наприклад. Тим більше, ви, священник — людина, повністю вільна від марнославства…

— Повністю вільних від марнославства людей не існує. Якщо хтось вам таке скаже про себе, так і знайте: перед вами — наймарнославніша людина у світі. Я почав активно вести свою сторінку у Фейсбук у часи Революцї Гідності. Тоді він був мало не єдиним місцем, де можна було дізнатися правду, знайти однодумців, вирішити якісь серйозні проблеми. Потім виявилося, що мої думки цікаві й іншим, і таких інших — багато. Звісно, я сприймаю свої пости і як форму проповіді. Несу «опіум для народу» в широкі маси. Прихожан у храмі після початку мого «активного блогерства» побільшало. Хоча проповідь у соцмережах і проповідь у церкві — це все-таки різні жанри. Але богословськими меседжами не обмежуюся. Звісно, можна бути таким собі «благочестивим принтером», але я пишу про життя. І мені цікаві різні його аспекти. Буває, що зі мною не погоджуються, що комусь не подобаються думки чи стиль викладення. Це нормально. Такого, щоб просили прибрати, хай навіть вище церковне керівництво — не було. Все-таки сторінка у Фейсбук — це моя особиста територія. Написав, виклав, поділився — і воно тебе уже не мучить.

15 января 2019
14 января 2019