Роман Грицун
31 записи

Про визволення…

2

5135bb1cb341b

Минулого тижня Полтава відсвяткувала черговий день міста. Відбувалися концерти, урочисті заходи, тематичні акції. Міністри та політики покладали квіти до пам’ятнику Слави. Всюди лунали найпалкіші вітання з нагоди визволення Полтави від нацистських загарбників. Однак для багатьох полтавців 72 роки тому це визволення перетворилося на куди гіршу окупацію. Радянська влада, що повернулася в місто 23 вересня 1943 року, розпочала терор проти місцевих жителів лиш за те, що вони не зі своєї вини опинилися під німецькою окупацією…

Я не хочу ставити під сумнів святкування дня міста. Війна та гітлерівська окупація призвели до численних руйнувань та людських жертв. Визволення від нацизму – це великий подвиг полтавців та всіх українців. Однак мені би хотілося нагадати, що якби не радянська влада, то можливо б і цієї війни не було. Існує версія, що Гітлер напав на Радянський Союз, бо знав, що Сталін збирається нападати і воювати «малою кров’ю на чужій території». Таку версію, зокрема, відстоює відомий письменник Віктор Суворов.

Він у своїх книгах критикує радянсько-сталінську концепцію передумов та причин початку Радянсько-німецької війни 1941 року. Автор намагається пояснити, чому Гітлер напав «віроломно і без попередження», і чому радянська армія зазнала нищівних поразок. Суворов вважає, що Сталін сам готувався до нападу на Німеччину. Після цього нападу СРСР мав «звільнити Європу» від капіталізму і окупації, встановивши там соціалістичний лад.

СРСР за версією Суворова, повинен був напасти на Третій Рейх на початку липня, орієнтовно шостого числа. Німецькі війська своїм превентивним нападом 22 червня 1941 року зірвали ці приготування.

Фактично Суворов виклав концепцію дій Радянського Союзу того часу, суть якої в тому, що Йосип Сталін з моменту встановлення режиму особистої влади готував завоювання і комунізацію Європи та світу. Хоча й СРСР тоді мав проблеми у соціальній сфері, люди жили бідно, а деякі громадяни навіть не мали їжі, всі сили та матеріальні ресурси були кинуті на тотальну мілітаризацію СРСР і підготовку «Великої визвольної місії». Сталін визначив чітку мету – розгортання «Світової революції», бо для цього і створювався Радянський Союз. СРСР не міг співіснувати з іншим капіталістичним світом: він мав загинути, або завоювати весь світ.

Можливо СРСР готувався нападати на Третій Рейх не в 1941 році, а пізніше, коли поневолена нацистами Європа повною мірою би відчула весь гніт гітлерівської окупації. До того ж не будемо забувати, що Другу світову війну розв’язав також і Радянський Союз. Через сімнадцять днів, після нападу Гітлера на Польщу, Сталін також віддав наказ ввести війська на територію польської держави, в складі якої знаходилися сучасні західноукраїнські землі. Хоча про історичне значення для такої співпраці нацизму і комунізму також не варто забувати. Українські землі об’єдналися. Нехай і в складі УРСР. Та все ж це був один з етапів на шляху нашої соборності та незалежності.

Але, все-одно, буду і надалі відстоювати думку, що у розпалюванні Другої світової війни винна і комуністична імперія. Тож палкі захисники комунізму, дешевих пиріжків по 3 копійки та «безплатних квартир», звертаюся до вас. Перед тим, як ще раз казати своє запліснявіле «а при совєтском союзі харашо було…» загадайте і голодомор, і сталінські репресії 30-хх і тепер вже 40-хх років, ну і звісно – Другу світову і нацистську окупацію, до якої Ваш «хароший совєтській союз» і призвів.

Тепер конкретно про визволення.

Полтавці зустріли прихід Червоної армії «із надією та тривожним очікуванням». Місто жило у передчутті більшовицької помсти за те, що полтавці не зі своєї волі перебували під німецькою окупацією. На це вказувала й нацистська пропаганда напередодні приходу Червоної армії.

Відомий полтавський історик Віктор Якович Ревегук, лекції якого мені пощастило слухати писав, що полтавці в умовах окупації змушені були працювати на німців: хто на промислових підприємствах, хто в громадських дворах, хто в царині культури, освіти тощо. Два роки полтавці піддавалися масовій антирадянській пропаганді, у ході якої оприлюднювалися численні злочини більшовицького режиму, про які раніше навіть говорити заборонялося, і це не могло не позначитися на їхній суспільній свідомості і політичних переконаннях. Крім того, власні прорахунки, в результаті яких Україна опинилася під ворожою окупацією, більшовицький режим намагався перекласти на українців. Тому побоювання полтавців були не безпідставними.

Комуністична влада поставила перед собою завдання – покарати тих, хто активно співпрацював з німцями під час окупації. Тому полтавців заохочували допомагати правоохоронцям виявляти нових «ворогів народу». І пішло-поїхало.

За перші чотири місяці по всій області до органів державної безпеки надійшло 506 заяв про зрадників, злочинців та підозрілих осіб, які допомагали нацистам. Доноси писали ті, хто активно співпрацював з нацистами, аби хоч якось реабілітувати себе у очах радянської влади, а також ті, хто просто хотів помститися своєму сусідові, чи товаришу за якусь особисту образу. Це було в кращих радянських традиціях, започаткованих ще у 30-ті роки. На цьому, по-суті і тримався комуністичний режим.

За перші чотири місяці було заарештовано 2732 особи. Серед них – 231 зрадник, 45 шпигунів, 4 гестапівця, 338 старост. Також у списках були особи, що займали керівні посади в німецьких адміністраціях. Таких назбиралося 127 чоловік. Та найбільше мене здивувала одна «цікава» категорія, по якій теж заарештовували простих людей. Це – «інші нерадянські елементи». Таких назбиралося аж 1043 особи.

Очевидно, радянська пропагандистська машина просто полінувалася приписати цій тисячі людей штамп диверсанта, зрадника, шпигуна. А легко ж могла. Визначення «інші нерадянські елементи» звучить якось зовсім дико і непереконливо. То ж розумію, що більшість цих людей були засуджені, чи розстріляні за надуманими звинуваченнями. Усе в кращих традиціях комунізму.

Як мародери поводили себе деякі червоноармійці на звільненій від ворога території. У наказі військам Степового фронту від 6 листопада 1943 року говорилося, що військовослужбовці на правах переможців можуть відбирати у місцевого населення продукти харчування, рогату худобу, птицю, коней і домашні речі. Червона армія таким чином упала в очах звільненого від німецьких загарбників населення сіл та містечок, яке постраждало від цих грабунків.

Проте, це тільки одна сторона медалі.

Повернувшись до Полтави радянська влада почала «форсовану мобілізацію». У перші дні після звільнення від німців на Полтавщині, як і повсюдно в Україні, почали діяти польові військкомати. Воєнкоми в буквальному сенсі хапали 17–18-річних юнаків, які встигли підрости за час німецької окупації. Їм навіть не давали військової форми. Вони, хто в обідраних сорочках, хто – у селянських свитках і куфайках, без військової підготовки, складали присягу, і відправлялися на фронт «спокутувати вину» за перебування під німцями. В атаку їх гнали загороджу вальні загони НКВС.

Розумію, що то була війна і на фронті були потрібні люди. Але ж не такою ціною. Німці вже відступали, не маючи шансів на перемогу, тож мені здається, що такі потуги радянського керівництва були зайвими.

Більшість молодих мобілізованих полтавців полягла уже в перші дні боїв, особливо багато при форсуванні Дніпра. Зокрема, на Букринському плацдармі з кінця вересня і до кінця жовтня загинуло 300 тисяч бійців. А визволяючи Київ, при форсуванні Дніпра, трупи радянських вояків завалили річку і взагалі перекрили її течію. Згодом, коли вдарили морози, сапери підривали ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію. У військових зведеннях про них говорилося коротко: “тело утонуло в реке”, а їхні рідні одержували похоронки з повідомленнями “пропав безвісти”.

Не дивно, що молодь всіляко ухилялася від такої мобілізації. За даними обласного управління НКВС, лише під час однієї з перевірок на Полтавщині виявлено більше 10 тисячі дезертирів.

В цьому і полягає складність нашої історії. Прихід німецьких окупантів одним дав роботу та право працювати на своїй землі, іншим – смерть, голод, катування. І навпаки. Визволення Полтави 1943-го року принесло одним її жителям полегшення, іншим – розстріли, тюрму та переслідування.

У війні між Гітлером та Сталіном, Україна і Полтавщина – лише розмінні карти. Від бажань та амбіцій двох кривавих диктаторів страждав простий народ, випробовуючи на собі всі жахи війни та повоєнних лихоліть. А ми святкуючи дні міста та визволення маємо пам’ятати, хто насправді привів наших дідів до цієї війни, і чим може закінчитися узурпація та монополізація влади однією, беззаперечною ідеєю.

Довідково: Матеріальні втрати Полтавської області після вигнання гітлерівських окупантів становили 12 млрд. 946 млн. крб. Але найтяжчими були людські втрати. У концтаборах, а також у місцях масового знищення від рук окупантів загинуло 221895 полтавців. Близько 186 тис. полягло на фронтах. Не повернулися додому понад 40 тис. остарбайтерів. Ще більшими були демографічні втрати.

На території області поховано 142130 військовослужбовців, які полягли в боях або померли в шпиталях. Серед них 25 Героїв Радянського Союзу. Під час війни загинуло 6040 підпільників і партизанів, 261680 радянських військовополонених і 88970 мирних жителів. Усього за роки війни в полтавську землю лягло 498820 чоловік.

Коментувати

2 Коментарів
Олежа
• 11:47 | 02 жовтня 2015

Гитлер и Сталин – однотипные люди. У обоих мания величия и для нашего народа оба были катастрофой.

Відповіcти
Роман
• 12:01 | 02 жовтня 2015

Погоджуюся з Вами

20 вересня 2017