Обіцянка
Ми проходили педагогічну практику в інтернаті. Пам’ятаю, йшли туди дуже рішуче: хотілося швидше потоваришувати з учнями (бо вони ж люблять студентів) і поспілкуватися з учителями.
Не так сталося. Дітлашня поводила себе відсторонено. З учителями вони спілкувалися на перервах як з друзями, а на нас взагалі не реагували.
– Ми уже товаришували зі студентами.
– Так це ж класно, нам цікаво спілкуватися зі школярами.
– Ні. Всі ваші так говорять, а ще обіцяють приходити в гості після закінчення практики. Ще ніхто не повернувся.
Знаєте, нам все ж вдалося з ними подружитися…
– Ви тільки приходьте, не забудьте, що ви обіцяли!
Практика закінчилася, життя закрутило. Але так сталося, що нам треба було повернутися в інтернат, щоб учитель, який був закріплений за нами, поставив на конспекті свій підпис. І от ми стоїмо під класом, чути дзвінок на перерву. З кабінету вибігають «наші» учні і налітають на нас, щасливо галасуючи:
– Ви не забули, ви прийшли!!!
А ми… Обіймалися з ними, але оте почуття сорому за невиконану обіцянку не залишало. Бо ми ЗАБУЛИ, ми НЕ ПРИЙШЛИ до них. Добре, що вони цього не знали.
– Як соромно, треба сходити до них із солодощами на свято Миколая, — подумали ми, прощаючись.
Як соромно. Ми так туди і не повернулися.
3 Коментарі
Я часто аби дитина заспокоїлася, щось їй обіцяю і часто забуваю. Проходе чес і вона мені це згадує. Але ж дорого ложка к обєду.
Це ,справді, дуже важливо, пам’ятати свої обіцянки. Вони інколи ранять душі інших.
Так буваю дуже часто, ми забуваємо робити елементарні речі,просто подзвонити зайвий раз бабусі, яка одиноко сидить на лавці в селі, а вона ж жде, вона чекає, ми ж завжди обіцямо ,що скоро наберемо і забуваємо. а вони пам’ятають, ждуть і НЕ ОБРАЖАЮТЬСЯ.