Катерина Ткаченко
4 записи

Довіра

5

Дмитро ніколи не відрізнявся ні знаннями, ні талантами. Сидів на третій парті, до уроків майже ніколи не готувався. Та і стосунки у нас із ним були ніякі. Зводилися до «Добрий день\До побачення». Мама Діми, до речі, завжди цікавилася його успіхами в школі. Ми з нею стабільно спілкувалися раз на два тижні. Словом, він був тим «зручним» учнем, якого так люблять вчителі.

Мабуть, так би все і лишилося. Але одного разу він підійшов до мене після уроків:

– Катерино Сергіївно, я дуже хочу ходити на легку атлетику!

– То в чому проблема?

– Мої батьки, поговоріть з ними.

– А чому цього не зробиш ти?

– Я намагався, вони не чують мене.

Звісно, я пообіцяла допомогти йому. Наступного дня до школи запросила його тата. Сказала про бажання сина відвідувати спортивну секцію. Історія була наступна: родина переїхала з села, бо там було зовсім скрутно, та і школа маленька. Вирішили спробувати налагодити життя у великому місті. Обоє пропадали на роботі, ледь зводили кінці з кінцями. Секція була просто не по кишені. І що трапилося тоді?

– Але ж це безкоштовно.

– Справді? Ну що ж, якщо вчитель сказав, то авжеж, нехай ходить.

Дімка був щасливий, перший місяць розповідав, що навчився робити. А мені було радісно і прикро водночас. Радісно від того, що я допомогла втілитися мрії. А прикро, бо дитині довелося звертатися до майже незнайомої людини, щоб достукатися до власних батьків.

У цій історії не буде щасливого фіналу. Наступного року Дмитро поїхав назад у село, місто залишилося непідкореним, а легка атлетика знову перетворилася на мрію.

Обкладинка: Тетяна Домненко

23 марта 2019
22 марта 2019
21 марта 2019