Ігор Середа
4 записи

Про майстерність життя або замість початку

2

Коли починаєш щось нове ставиш одне запитання – навіщо і для кого. Починаючи свій блог, довго зважувався – це все таки особистий погляд на день сьогоднішній. Чи настільки він авторитетний, підкріплений знаннями і досвідом? І якось асоціювалось із роботою хорошого журналіста-аналітика: бачити, розуміти, розповідати і десь навіть пояснювати. Чи досягнув вже? Крапку, власне, поставила одна розмова з колегою.

unnamed

Якось, за склянкою чаю, завелися про те, що мені болить найбільше – дотримання журналістських стандартів «художниками-цеховиками». І колега висловив приблизно таку думку, що в умовах гострої інформконкуренції потреба дотримуватись стандартів вже не така гостра. Тобто (це вже моя суб’єктивна інтерпретація!!!), щоб нагодувати піпла затребуваним інформхавчиком «честю мундиру» можна знехтувати. «Люди хочуть знати – люди мають право знати». Абсолютно логічна думка інформаційної демократії.

І чудова ілюстрація головної причини безладу у вітчизняному інформпросторі. Безладу спланованого і строго структурованого.

Про апетити, клієнтуру і меню

Починаючи від 2007 року (у США і Європі, звісно, раніше) визначати інформаційне меню стали соціальні мережі. І, власне, нічого в тому поганого немає. Через ці канали чітко і, головне, в режимі реального часу видно запити широкого кола читачів на інформацію. Коротко – стало ясно, що хочуть читати, про що і як потрібно писати. Журналісти отримали найдієвіший зворотній зв’язок з читачем-слухачем-глядачем. І потрапили у найхитріший капкан.

Сучасна людина усе спрощує до гротеску. Велика кількість деталей, масштабність і розгалуженість її втомлюють. Наслідок – і «комфортні» інформаційні «забігайлівки», і фаст-фуд, який у них подають.  Зріз цікавих для українців тем можна зробити дуже легко – кількість вподобань у Facebook, характер публікацій, обговорювані теми. Котики, принизливі жарти, скандали, і, звичайно, тренди (слово, що вже, мабуть, стало паразитом) – вибір чітко окреслює не дуже розбірливих «стадних» споживачів. Окрема тема – Російська Федерація. При чому обов’язково «загниваюча», «як у них там страшно погано», «національна ганьба». У пошуках тих, кому може бути гірше, ніж тобі.

«Скажи мені, що ти їси, і я скажу – хто ти». Невеликий рефрен від французького політолога Жана Брілья-Саварена сьогодні актуальний, як ніколи. Статистика говорить, що українці – найосвіченіша нація, де 76% громадян мають вищу освіту. От тобі і конфлікт статистики з реальною картиною. Хіба реально освічена людина буде «хавати» абищо, поверхнево оцінюючи інформацію, ведучись на провокації, поширюючи плітки? Тож ми підійшли до висновку – інформаційне сміттєзвалище затребуване споживачами через низький потенціал і рівень інформаційної культури. Та як же на це реагують «майстри пера»? Адже боротьба, навіть приречена, робить честь героям.

Не дуже і хотілось

Інформація – це товар. Думка, яка визначила сутність української журналістики ХХІ століття.

Отримавши соціальні мережі дієвим зв’язком зі споживачем, журналісти відмовились від головного рушія їх роботи – журналістського пошуку. Експериментування з методами і стилями передачі інформації, пошук тем, конкуренція у майстерності запитання – усе це стало непотрібним. Інтенсивність подачі продукту став головним критерієм успішного продажу. Перший – кращий.

Що бачимо у результаті? Прес-конференція – це подія для новин. Головне – викинути думку першим за конкурентів. Мої спостереження – ЗМІ (і досить серйозні) лише через 6-8 годин звертались до теми «що це означає?», після клонованих одне у одного повідомлень. Найперше – задовольнити «возросшие запроси читательской аудитории». Які? – ми знаємо з попередньої частини. Розтлумачити складне і потрібне, розвивати читача, навчити його мистецтву життя – завдання другорядне.

Тому і з’являються у нас гучні журналістські розслідування, «викриття» корупціонерів, схем і оборуток, які викликають лише одне запитання «І що далі?» Бо у матеріалі є запитувані складові – скандал, конфлікт, плітки і домисли. І немає відповіді на запитання – що з усім цим брудом робити? Немає успішних освітніх, культурологічних програм. Та немає, чорт забирай, дитячої розвивальної програми чи проекту! Хоч на них усе частіше з’являються запити у молодому українському суспільстві. Причина – за таке не заплатять.

unnamed (1)

Хто музику замовляє, той її і танцює

Хтось сходить піною, тавруючи комуністів і Радянський Союз прислужниками сатани і причинами головних наших бід. Панове «націоналпатріоти», читайте Оруела, Бредбері і Уелса (першого – обовязково!) – ви і досі користуєтесь, є складовою і водночас рабами найдосконалішої системи пропаганди всіх часів і народів – радянської інформаційної системи «так по телевізору ж сказали, у газетах же написали». Замкнене коло «споживач-писака», у якому гинуть і читачі, і хороші профі – прекрасна структура для керування. Задовольни «найнижчі» потреби – «забий» шлунок, дай безкоштовне порно і віру в те, що десь живуть ще гірше – і жени отару стригти.

Бо якщо розвивати смак – зростуть і потреби. З’являться такі омріяні самоусвідомлення і критичне мислення. І таким людям запросто так лайно не згодуєш. Це небезпечно – люди почнуть вчитуватись у програми політичних партій, згадають математику і, з криком «Та це ж дурня!» пошлють подалі більшість «політичної еліти». Тепер, думаю, не потрібно навіть закінчувати речення відповіддю на запитання «хто ж за це все платить?» Як і коментарів щодо ситуації, коли у процесі «роздержавлення» ЗМІ зміцнюються позиції медіа-магнатів.

Спасіння потопаючого…

Можна було б ще багато чого написати. Про «громадських журналістів», більшість яких є повним відзеркаленням потреб «піпла»; про галузеві профспілки, які волають на кожному повороті про утиски журналістів, замість того, щоб кинути основні сили на збереження «честі професії»; про галузеву освіту, де палаючих і сильних митців роблять інвалідами за допомогою схоластики, щоб потім вони потрапили у обійми експрес-тренінгів «Як написати, щоб тебе читали?»

Але заповідь «сучасного журналіста» – пиши коротко. А тут і так уже порушення всіляких «стандартів». Та дякую усім, хто дожив до цих рядків. І, не беручи подобу з деяких своїх «колег», все ж скажу свій погляд на запитання «Що ж далі?»

Далі – читати. Якомога більше і вибірково. Класику. Не «Емануель» та «Графиню і садівник». Руссо, де-Сент Екзюпері, Булгакова… Вчитуватись – ніхто не пояснить і не розтлумачить. Обговорювати прочитане – до сварок, до бійки… Вчитись відстоювати свою точку зору. Вчитись думати. Бо це і є мистецтво життя – постійно відчувати потребу і тяжіння до розвитку. Усупереч всім умовностям.

14 серпня 2018
13 серпня 2018