Дмитро Медведєв
3 записи

EQ Агресія

12

Минула середина четверга, сиджу у кав’ярні (точніше, напівлежачи, спираючись головою на спинку крісла). Дві чашки міцної гіркої кави та арахісовий чізкейк не врятували, і я продовжую шукати зручне місце для голови. Вона болить, вібрує, смикає та всілякими іншими способами відволікає. Запланований текст про агресію виходить «на світло» у муках. Перевантажений теоретичними багатоповерхівками розумних концепцій. Не знаю, з чого почати, довго топчуся на одному місці і починаю з того, що є – з головного болю.

Агресія в моєму житті – це збудник головного болю. З дитинства я зіштовхнувся зі складнощами: коли хтось бісить, втрачаю контроль та луплю його (по голові наприклад), а потім повертаюся у свідомість і розгрібаю наслідки.

Дмитро! – казала мама – хіба так можна? З тобою ніхто не буде гратися. Мені за тебе сссоромно.

Я був слухняною дитиною і з усіх сил намагався стримувати себе. Але, здається, це викликало зворотну дію: сусід ламав мою іграшку, доводив до точки кипіння, самоконтроль підступно вимикався і нарешті хтось побитий голосно рюмсає і зве маму.

Перше бажання – не робити так більше ніколи. Викинути ту кляту агресію і надалі рости гнучким, «шовковим», яким завгодно, тільки не «поганим» (у маминих очах). Але перед тим, як щось викидати, добре було б його роздивитись. Що воно таке? Навіщо його мені втюхала еволюція і яка від нього (неї – агресії) користь?

Спалахую, коли не витримую натиску чогось з середини. Це якось пов’язано з моїми кордонами. Коли їх хтось перетинає (ламає іграшки, ображає гідність, становить загрозу) – я реагую. Кажу, «я тебе поважаю, але злюся, коли ти так робиш, припини». А коли хтось (глухенький) не дочуває – гучніше кажу (а коли він мені: «ти чого тут розкричався» і далі ламає іграшки, цікаво йому, що всередині – то й вдарити можу).

Через таке (дитяче) сприйняття агресії, через усвідомлення себе, як безглуздої руйнівної машини, дуже важко (вже у дорослому віці) полюбити себе справжнього. Здається і самоконтроль підріс, і розуму вистачає, щоб не потрощити усе навкруги (бо наслідки наздоженуть), а з агресивними людьми (як і з собою у такому стані) все одно важко. І усі ті книжки з вмовляннями, що агресія – то не руйнування, а конструктивний імпульс, направлений на задоволення потреб, залишаються нудним бурмотінням. Щоб користуватися вогнем, що палає всередині, потрібна не прописна мораль наукових досягнень, а проста віра у себе. Та повага до оточуючих. 

Та де ж їх взяти? Та як поєднати? Коли я бачу свої потреби, то не зважаю на інших. Та навпаки, коли ношуся (як дурень з писаною торбою) з потребами близьких (та не дуже), тоді забуваю про себе. Що то за стан рівноваги такий, фантастичний!? Я так не вмію. То може про серединний шлях «Дао», про дорогу між добром та злом, яка виникає під підошвами того, хто йде? Та до чого тут я у сучасних реаліях? Дао – то для китайців, що свою стіну будували (або для Мао чи для Лао, не пам’ятаю, хто там головний). Мені потрібні чіткі та прозорі орієнтири. 

І знову сиджу засмучений у кав’ярні. Вдихаю повітря, насичене гіркотою кавових зерен, слухаю гомін голосів, з якого вистрибують (вихоплені з контексту) речення. Зітхаю. Поки я писав, крижана куля головного болю розтанула. Вібруюча рідина заповнила легені передчуттям чогось невідомого. Це нова, смілива думка: знання, як користуватися агресією – не справжнє (бо агресія – це зовсім не про знання, а про бажання та дії). Це не можна (задовільно) запакувати у текст. Красиві теорії про «Асертивні права людини» – це лише умовні постулати. Твердження, на кшталт, агресія буває анігілююча (коли хочеться зруйнувати об’єкт) та творча (коли сприймаєш стрес, як спосіб отримати задоволення та можливість розвитку) не працюють. Їх можна запам’ятати, але не можна використати (бо коли треба проявити агресію, голова працює погано). Якщо таких речень прочитати багато, то хочеться заснути. І це точно не про агресію.

Тож залишаю питання про агресію відкритим. Бо з творчою агресією буває так, що вона множить відкриті закінчення (бо творча, вільна від обмежень та наповнена повагою). І тоді питання до вас, до кожного з вас окремо: напружтесь (або навпаки розслабтесь) та пригадайте:

  • Як знаходите можливості поєднати блиск в очах з життєвими обмеженнями?
  • Як переступаєте через сором та страх у пошуках свого, справжнього?
  • Що вас мотивує вставати кожного ранку та йти цим загадковим «серединним шляхом»?
  • І що в кінці, після досягнення мети, заспокоює?

Обкладинка: Тетяна Домненко

23 марта 2019
22 марта 2019
21 марта 2019