Дмитро Медведєв
2 записи

Емоційний інтелект: пошук інструкції

3

Я працюю психотерапевтом. І у своєму блозі буду розповідати про себе через призму своєї професії.

Емоційний інтелект: пошук інструкції

Емоційний інтелект: пошук інструкції

 Як все почалося? Років у 20, у розпачі, я дорікав людству. Навіщо було вкладати систему освіти на декілька десятиріч, створювати безліч складних речей і процесів, вигадувати мистецтво, спорт і релігію? І при цьому не шукати відповідь на запитання «що робити з почуттями?». Любов, гнів, горе, страх – навіщо все це? Де взяти інструкцію з використання свого життя?

Адже з цього потрібно починати – коли болить серце…, і далі можливі варіанти. В залежності від статі, віку та інших особливостей.

Мої перші кроки у пошуках відповідей почалися зі знайомства з найвідомішими авторами психологічних теорій. Я почував себе Керролівською Алісою у світі див.

Я приміряв на себе різні підходи, користувався авторськими техніками. Але все це мало тимчасову дію. Тиждень-два, і я повертався до стану «хто вигадав цей заплутаний світ». Тоді я встав на роздоріжжі – продовжувати доповнювати свої фрагментарні знання винаходами людської фантазії або зупинитися на одному підході світопізнання та йти вглиб. Як же боляче було прощатися з улюбленими авторами та їх приголомшливими відкриттями.

І тоді я обрав і почав навчатися професійній гештальт-психології. Згодом звернувся до спеціаліста психотерапевта, щоб розв’язати труднощі, там де теорія була безсила. Потім були групи: навчальні, терапевтичні та професійні.  І усвідомлення, що теорія засвоюється тільки з новим досвідом. А досвід – це спілкування та взаємодія.

Коли досвіду стало достатньо для власного вжитку – почав ділитися. Проводити особисті консультації та розвиваючі групи. Так руки дійшли до блогу і спроби викласти «інструкцію з керування власним життям». З теорією класиків та практикою власного життя. Звісно ж, це – все одно теорія. І засвоювати її доведеться на практиці.

Здається, я трохи забіг наперед і пропустив важливі деталі, тож повернімося до початку мого пошуку. Можливо, прагнення отримати інструкцію від власного життя натякає на моє тогочасне ставлення до людські природи. Уявлялося, що я подібний до машини: ставлю собі мету, знаходжу ресурс-бензин і рухаюсь, оминаючи перепони. Часто це працювало, особливо вдень, але ближче до ночі відбувалося щось дивне. Коли навчання/робота/спілкування закінчувались, машина починала поводити себе як жива – видавала мені набір незрозумілих, але інтенсивних сигналів.

Такі сигнали приходили і під час активних занять. Коли я забував зосередитись на меті або ненароком дослухався до того, що відбувається всередині. Я розумів, що це можуть бути почуття, але якісь вони дивні. Чого це мені відчувати страх або відразу по відношенню до друзів? Я ж їх люблю та поважаю! Що це за образи на батьків, які і так дуже стараються? Вони ж для мене все віддадуть. Чого мене непокоять відносини з дівчиною? Все ж як у всіх. Ясно було одне – мої відчуття ну ніяк не лягають у картину мого світогляду і скоріше руйнують її.

Моєму здивуванню не було меж, коли дізнався, що почуття – це теж я. Тоді виходить, що я обмежую себе у виборі та діях, якщо дослухаюся до почуттів. Я не хочу боятися, взагалі не вважаю, що під час нових знайомств треба боятися. Це абсурд – але такими були мої почуття. Почав удруге пізнавати себе та шукати зв’язки між зовнішнім та внутрішнім: без орієнтирів тривожусь, один на дискотеці сумую, сперечаюсь із батьками – дратуюсь, довго слухаю розповіді друзів – почуваю відразу, починаю вчити жити старших – соромлюсь. Виявилось, мій світогляд спирався на «ідеального мене» – на уявлення, яке я склав із найкращого, що бачив/чув/читав. Це і був робот, від якого я шукав інструкцію.

Чим далі просувалося навчання практичній психології, тим важче було втриматись на посаді менеджера. До мене поверталася (а місцями просто виникала з нуля) чутливість і робота наповнювала здебільшого негативом. Трійця, яка супроводжувала 7 днів на тиждень – злість, страх і сором. А ще відчуття власної «кращості». Я погано спав, почав хворіти і нарешті змінив роботу. Звісно, миттєвого полегшення не відбулося. Але тепер, коли я злюсь – можу про це сказати, знайти форму для вираження та пережити.

Світ виявився більшим за мої можливості. Я не зміг працювати менеджером та холоднокровно керувати людьми – не моє. Навпаки, те що моє – виявилося не суцільно сірим, а цікаво-різнокольоровим.

Що до інструкції – вона є. Якщо ти злишся – хтось порушує твої психологічні кордони. Страшно – під загрозою власні цінності (треба про себе попіклуватись). І так далі. Про це, з прикладами, відгалуженнями та під різними кутами – у продовженні.

Звісно ця розповідь – лиш стислий виклад шляху, на який я став. Та цікаво, чи мав хтось із вас подібні думки, питання? Чи знайшли на них відповіді?

Обкладинка, інфографіка: Тетяна Домненко

22 февраля 2019
21 февраля 2019