Чикурова Олена
1 записи

Як залишатися професіоналом не вчиняючи добра

2

Це мій власний досвід. І початок роботи у соціальній сфері. На той момент я була переконана, що моя пряма задача – надати абсолютно весь спектр послуг для клієнта. І навіть не намагалася подивитися на півкроку вперед, чим це може обернутися для клієнта, власне кому я це добро вчиняю.

Як залишатися професіоналом не вчиняючи добра

Як залишатися професіоналом не вчиняючи добра

Нині десь відчуваю, не треба “носитися” і нав’язувати. Тим самим ви геть відбиваєте бажання думати, мислити, розвиватися і в подальшому рости. Фактично – це відрізання великими ножицями бачення повної картини їх життя в майбутньому. Адже вони не бачать самого принципу і процесу. Яким чином це має бути. А це їх життя. Оскільки ти робиш все за них. З боку це виглядає як виконання замовлень офіціантом людини, яка вперше потрапила до ресторану з екзотичною кухнею. І сумлінний офіціант пропонує все, що пробував сам, від чого були задоволені інші, страви від шефа і десерт, звичайно. І не тільки пропонує, але і приносить.

І тоді випрацьовується відчуття пристосуванця. “Мені всі і в усьому винні. Вирішити за мене мою проблемою. А що далі?”

Зараз я в черговий раз переконуюсь, що найбільш якісна соціальна робота – кейс-менеджмент – те, що потрібно впроваджувати на всю соціальну сферу. Ми маємо бути саме диспетчерами. У мене тато – льотчик і я була у нього в центрі керування польотами, де він проводив останні службові роки. І це велика диспетчерська панель, де горять маячки. І ти маєш контролювати процес. Щоб певний літак (а як правило, їх кілька) не розбився і долетів із точки А у точку В, враховуючи певні нюанси і те, що необхідно оминути локації С і Д (припустимо). Це якісна диспетчерська робота. Диспетчер координує. Він часом – руки і очі пілоту, але пілот на своєму судні має пройти цей шлях сам.

Так само із клієнтами.

Багато хто впевнений (і не безпідставно), що найважче працювати із надскладними, асоціальними групами. Серед них і бездомні, звільнені. Як тут вирахувати баланс, аби з одного боку допомогти людині, щоби дійсно повернути у суспільство, з іншого – не пройти цей шлях замість нього. Це консультування. На початку треба бути гранично відвертими. І від самого початку говорити, що буде складно. Що це тривалий процес. Не вішати рюші та кружавчики, не одягати рожеві окуляри, а пояснити поетапно. І знову ж таки… Як би не хотілось мінімізувати для них певні незручності (в тому числі – і бюрократичні), але цей шлях вона має пройти сама. І я просто беру життєві історії і розповідаю їх. Не вигадані. А дійсно тих клієнтів, із якими  працювала.

Тоді видно результат. Бо людина, яка до цього не могла скласти двох слів до купи, став обізнаним. Він розуміє інфраструктуру міста, різницю між управліннями та службами. У них міське чи обласне підпорядкування, де саме і які консультації чи необхідні довідки він може отримати.

Чи для прикладу: ось дівчинці, здавалось би, лише 18 років. У неї на 2-й місяць перебування у центрі “відкрились очі”. Вона побачила, що і як потрібно зробити. На деякі консультації вона ходила по 4 рази. Бо ми не проходили за неї цей шлях. Але тільки в певний момент її підштовхували.

Це як відомий браслет пандора. Це ланцюжок клієнтки. І кожне своє нове досягнення, знання, довідку, відкриття, це як ще одна намистина. І тут приходить розуміння того, що вона зробила це сама. Тож може і більше. Раніше вона і не чула, що бувають такі прикраси. Можливо вважала, що їх дарують тим, кому пощастило більше. Ми подарували їй браслет. Замотивували. Далі – її прагнення до змін.

22 травня 2018
21 травня 2018